Як ставились селяни Липців до правління гетьмана Павла Скоропадського

Статтi | 20 квітня, 2024 у 16:44 | 412 | Автор: Андрій Домановський

Парад Запорізької дивізії в Харкові (квітень 1918 року) й повідомлення українського генерального штабу про визволення Харкова в газеті «Нова Рада»

Влада у Липцях навесні 1918 року змінилась двічі. Спочатку війська УНР вигнали зі слободи більшовиків, а невдовзі прийшла влада гетьмана Павла Скоропадського.

У своїх спогадах уродженець Липців Іван Піддубний вкрай негативно характеризує гетьманське правління, згадуючи про репресії й утиски насадженої гетьманом влади проти селян і співпрацю Павла Скоропадського з білогвардійцями, які прагнули реставрації «єдіной і нєдєлімой россіі».

* * *

Слобода наша не мала будь-яких промислових підприємств чи поміщицьких маєтків, що підлягали б у той час націоналізації. Лише ліквідація, чи «обкроювання» кількох заможніших господарств, наявність большевицького уповноваженого в справах «викачування» сільськогосподарських продуктів, що відчувалось багатьома господарствами, та гостра недостача предметів широкого вжитку давали знати, що ми живемо в незвичайний період.

Поза цим слобода наша являла спокійну оазу серед розбурханого революційного океану. Чи треба в такому разі дивуватись, що появу загону гайдамаків у слободі навесні 1918 року ми сприйняли, як грім з чистого неба? ..

Я припинив двох героїв-гайдамаків, що в своєрідних «черкесках» та в шапках з червоними шликами, імпозантно сидячи в своїх сідлах, летіли на баских конях вулицею слободи. Я запитав їх, чи вони сами прибули сюди, аж на схід України, чи з ними є ще хтось.

«А як же? — відповіли вони, — з нами німецьке військо».

«А влада чия, яка?»

«Влада Української Центральної Ради! А як же?» — впевнено й з наголосом відповідали вони.

І думалось, хоч і не зовсім вірилось, що буде скликано Українські Установчі Збори, які покладуть край непевності, чому недавно перешкодила большевицька навала.

Загін залишив слободу і її життя попливло, як і раніш. Не стало тільки надокучливого продкомісара, жорстокого уповноваженого ЧеКа та цензури над нашою театральною діяльністю.

Але не минуло багато часу, як цензура прийшла, чи повернулась, тепер тільки не з Москви, а з Києва, зі столиці гетьмана Павла Скоропадського...

«Просвіту» ми зобов’язані були зареєструвати в харківській судовій установі, де нам попереду так обкраяли статут, що фактично ми нічого не мали права робити без дозволу місцевого начальника поліції, т. зв. державної варти.

Одного разу цей пан, що зайняв становище уповноваженого ЧеКа, закликав до себе всіх колишніх старшин української й російської армій. Нас набралось більше десятка осіб.

Начальник Української Державної Варти, що мило говорив з нами російською мовою, з далеко не милою інтонацією, попередив нас, щоб ми сиділи тихо й мирно, «чтобы не навлечь на себя неприятностей»...

Отак московський зайда з числа тих, які впродовж пари сторічь перед тим жили потом і кров’ю українського народу — тепер іменем «гетьмана всієї України» наказує українцям сидіти тихо і нічого не робити без його дозволу, бо він тут господар..., очевидно, на підставі права давности...

Такі були «квіточки» «ясновельможного»... А незабаром наспіли й «ягідки».

Селяни про щось шепочуть між собою, оглядаючись на всі боки. Чути окремі слова: «Б’ють!...», «Полосують!..», «Мордують!»

При тому згадується назву сусіднього села. Виявляється, що каральний загін, у складі пари десятків озброєних білогвардійських головорізів, надісланий від Харківського повітового старости, нагаями та шомполами «виганяв» зі свідомости селян «революційний дух», обтираючи від крови названі знаряддя об шпориш при дорозі...

При тому в селян було відібрано не лише панське майно, але було забрано багато й їхнього трудового добра.

«Це до добра не доведе», — можна було почути не лише від «зацікавлених», але також і від невтральних.

Чуємо: німецько-гетьманські верховоди посадили за тюремні ґрати наших визначних національних провідників, а серед них — у першу чергу творця документу про нашу державну незалежність — IV-ro Універсалу — Володимира Винниченка, а далі — найпопулярнішого в народі й особливо серед вояків — Симона Петлюру.

Територією України прокочуються з заходу на схід потяги з військовим майном та вояками: то «гетьман всієї України» везе допомогу зародкові московської білогвардійщини, так званій Добровольчій Армії, що згодом спрямує ту зброю і силу проти Української Держави...

Так скоропадщина готувала на Україні ґрунт для большевизму..., що незабаром прийде, і тепер уже не тільки іззовні, але й зсередини...

І в цей час навіть близький від нас Харків мовчить. А там же були старші, досвідчені українські провідники. Отже, маємо загальне замішання, загальне приголомшення. І все це відбувається під тиском союзницького німецького військового чобота.

Що мали робити ми, що з болем у серці все це спостерігали?

Ми були приголомшені дикунськими розправами над селянами. Ми були до глибини душі обурені тим, що ці екзекуції провадились іменем Української Держави. Ми починали розуміти, що українським патріотам і всьому українському народові скоро доведеться тяжко розплачуватись за цю «монаршу милість» «гетьмана» Скоропадського, розплачуватись своєю державністю, персональною свободою, а багатьом — і власним життям... Але ми змушені були вичікувати слушного часу.

Прихильники та оборонці «гетьмана» Скоропадського прихід його до влади над Україною пояснюють волею народу, інші — натиском з боку німецького та австрійського урядів, що з ними мілітарну умову уклала Українська Центральна Рада.

Тим часом біографічні дані Скоропадського, факти з його «державницької» діяльности не залишають жодного сумніву в тому, що він був узурпатором волі народу, ставлеником національно й соціяльно чужих українському народові елементів, що діяли за підтримкою німецької влади, зацікавленої в якнайкращому виконанні берестейського договору, чому, на їхню думку, могла б перешкоджати запроектована Центральною Радою радикальна земельна реформа.

Німці, можливо, мали підстави бути незадоволеними Центральною Радою, що не з її провини не могла досконало виконувати умов договору, — а проте вони залишались льояльними щодо самої Української держави. Тим часом Скоропадський своєю «знаменитою» грамотою, що про неї скажемо далі, «анулював» і Українську Народню Республіку, і свою «Українську Державу»...

Прихильники Скоропадського та їхні симпатики піддають думку ніби Скоропадський був українським патріотом. Але навіть поверхова аналіза його гетьманування говорить про щось інше. Якщо навіть не говорити про згадану «грамоту», то й тоді досить лише його признання, що він прийшов до українства лише після того, як своїм зреченням від престолу цар Микола ІІ-й звільнив його від присяги служити російському «царю и отечеству». Без того він, очевидно ж, служив би Російській імперії до самої своєї смерти.

Вже нема чого говорити, що український патріот не міг би дозволити на українській території, що є під його верховною охороною, і за українські гроші формувати московські білогвардійські загони, що, як і треба було сподіватись, пізніше виступлять проти Української держави.

Наступник гетьмана Івана Мазепи — Пилип Орлик, враховуючи помилки свого попередника, що полягали в його ізоляції від народньої маси та навіть від своїх найближчих співробітників — військових, — уже в перші дні свого гетьманування виробив державну конституцію, що передбачала, зокрема, «ближчу співпрацю з військом» (Б. Д. Крупницький «Гетьман Пилип Орлик, його життя і доля»).

Павло Скоропадський не скористався з його науки!..

Читайте також:

Як «бурсаки» проводили канікули у Липцях на початку ХХ століття

Як розважались «бурсаки» у Липцях на початку ХХ століття

Яких пісень співали українські «бурсаки» у Липцях на початку ХХ століття

Наша липчанська «Наталка Полтавка» вказала мені стежку до українських театрів…

…ми дозволяли собі часом наспівувати й «Ще не вмерла Україна»…

«Під батьківською стріхою»:

Липці у спогадах Івана Піддубного