Попередня частина: …люди вилазили з хат, мов ті кроти зі своїх нор…
Мої ближчі родичі по батькові, як і переважна більшість наших селян, власної польової землі не мали. Мій батько і його брат — мій дядько — мали лише досить просторі садиби — левади на березі річки та городи з неодмінними вербами та лозами.
Материн батько — Іван Зозуля — був також чоловік небагатий, зате мав, крім одного сина, чотирьох доньок — красунь та співачок. Вже досить літніми мої тіточки в жіночій компанії, співаючи, бувало, приказують: «Скільки то на віку співалось пісень, а й ще ж не всі переспівано»...
Я народився і провів дитячі роки у свого батька напів хлібороба — напів ремісника — шевця. На цю тему мені пригадується таке оповідання моєї матусі: «Небіжик дід твій — Микола, — оповідала вона, залишив після своєї смерти, своїй дружині, а твоїй бабусі — Одарці, на двох синів — на твого батька та на дядька Дмитра — хату, повітку, клуню, двох коней, одну корову, воза, плуга, одну борону і одну дорожню свиту. Настав час одділяти твого батька, як старшого сина, бо хоч наша хата була й чималенька (колись робили хати на дві великі кімнати — через сіни, — одна чорна і друга — світлиця), та дітей намножилось, хоч одбавляй: у нас було троє хлопців старших від тебе та, мабуть, двоє дівчаток молодших від тебе, та в дядька Дмитра з тіткою Санькою було тоді вже четверо дітей. І таки одділила баба Одарка твого батька. Дала пів-хати і сказала: «А все, що до хати — наживай собі сам. Нехай тобі Бог помагає!».
Ми вийшли зі старого двору з дідовою пів-хатою, напнули з неї куреник і так кучували аж поки батько твій не наколупав шилом трошки грошенят, — тоді ми до клітини добавили передню з сіньми і ввійшли уже в справжню хату.
Разом з пів-хатою за батьком залишився його душовий наділ землі — щось біля трьох десятин (приблизно п’ять акрів чи моргів); власної землі ми не мали, а на вас — хлопців — землі ще не було наділено, бо переділи громадської землі відбувались у нас один раз на двадцять років, а ви ж були усі малі.
Дитинство, кажуть, — найщасливіший період у житті людини. Я ж не раз намагався пригадати й так уявити своє дитинство, щоб ця думка виправдалась, але у мене... нічого не виходило...
Я пригадую нашу, вкриту соломою, дерев’яну хату. Вона складалась зі світлиці та передньої з сіньми, що заглиблювались у неї, ділячи її на кухню з великою піччю та на майстерню. У світлиці стояв стіл завжди накритий чистою скатеркою, попід стінами — дубові лави, що їх пізніше замінили канапи; в одному кутку був дерев’яний піл, на якому спали батьки; у другому кутку, займаючи добру четвертину кімнати, виступала цегляна груба, а за нею лежанка — улюблене місце дітвори зимою, бо там було затишно й тепло. Покуть і дві стіни — завішані образами святих, а за ними завжди було видно або гілочку свяченої верби, або сухі квіти, або пахучу м’яту.
Зимою світлицю опалювали тільки на різдвяні свята та ще може на масляну, коли можна було сподіватися гостей. Це робилось з метою заощадження палива. Опалювали хату житньою соломою, а дрова вживались тільки для випікання хліба. Але соломи для опалу часто не вистачало, бо її вживали також і на годівлю худоби, особливо в роки недороду. З гною часто робили «цеглу», що в сухому стані добре горіла.
Що ти скажеш на це, читачу? На погляд людини бодай елементарно обізнаної з життям і потребами рослин, що часто-густо навіть на наших, досить родючих землях, через недостачу поживи давали низькі врожаї, такий спосіб використання найціннішого добрива — гною, мало назвати безгосподарністю; це просто варварство! Але такий присуд не стосується наших селян, бо по всій Україні було дуже мало людей, які усвідомлювали, що треба використати Дінецький вугільний басейн, як джерело палива для своєї людности, а не дозволяти використовувати його на розбудову великої Російської імперії-мачухи... А якого б поступу досяг побут нашого народу за допомогою самого лише палива!
Крім кухні в нашій передній, як сказано, містилась чадна від розтоплюваної смоли шевська майстерня, часто з найманими робітниками. У хаті ж таки висиджувала своїх пухнатеньких та галасливих курчаток завжди сердита квочка...
От у такій хатині народжувалось і жило, цебто працювало й спочивало, сміялось і сумувало, співало й плакало з десяток людей. В цій таки ж хатині цей десяток людей мав би й помирати, коли б прийшла смерть...
Хто такий Іван Піддубний: біографічна довідка
Читайте також: «Війна згуртувала весь народ»
Телеграм-канал ЛИПЦІ Gromada Group
Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group
Сторінка ЛИПЦІ Gromada Group у соцмережі Facebook
