Як «бурсаки» проводили канікули у Липцях на початку ХХ століття

Статтi | 04 квітня, 2024 у 19:15 | 394 | Автор: Андрій Домановський

Колаж: ЛИПЦІ Gromada Group

Під час канікул у Липцях у 1910-х роках ХХ століття «землеройки» з Одноробівської сільськогосподарської школи виходили «на шлях», «щоб показати себе в принадній уніформі». Який вигляд вони мали?

ЛИПЦІ Gromada Group продовжує публікувати вибрані фрагменти спогадів Івана Піддубного про його рідну слободу Липці.

Якщо перший розділ «Під батьківською стріхою» повністю присвячено Липцям, то далі Іван Піддубний згадує про слободу принагідно.

Підлітком він навчався у Нижній сільськогосподарсько-ремісничій школі І-го розряду в селі Одноробівка на Золочівщині і відвідував Липці під час канікул.

З фрагментів спогадів, які присвячені таким відвідинам, можна дізнатися чимало цікавого як про Липці, так і особливо про життя у слободі «бурсаків» — місцевих підлітків, які здобували професійну освіту в різних школах та училищах.

Ось два перші з таких фрагментів.

Головну вулицю слободи Липці називали «шлях»

Одним з найприємніших періодів у житті учнів, особливо «бурсаків» — казеннокоштних, були відпустки. Ми їх мали лише на різдвяні та великодні свята, бо в літній період ми мусіли бути в шкільному господарстві, на виробничій практиці.

Але може саме через свою короткочасність наші відпустки були для нас особливо цінними й дорогими. У першу чергу вони для нас були пов’язані з довгими й досить цікавими мандрівками: з півсотні кілометрів на різдвяні свята їзди в санях по блискучому та скрипучому снігу, хоч іноді й з ризиком попасти в обійми небезпечної хуртовини, а на великодні свята — пішки полями, минаючи лісочки, пересікаючи горби та широкі річкові долини, залізницю й шосейну дорогу, що все тяглись на північ...

Отже, напрямок наших подорожів ніби символізував наше бажання перерізати шляхи туди, куди вивозились багатства нашого краю а то — й живих людей з їх тілами й душами, щоб господарчо й культурно зміцнювати імперію...

Нас було з півдесятка хлопців з однієї слободи, а тому й подорожі наші завжди були веселими й приємними, бо ж... у гурті й каша смачніша...

Незважаючи на нелегку подорож, що її ми починали звичайно ще вдосвіта, а закінчували надвечір, вже того самого вечора можна було бачити наших хлопців на шляху, цебто на головній вулиці слободи: одні поспішали сюди, щоб побачитись з представницями прекрасної статі, інші — щоб показати себе в принадній уніформі «земледела», а ще інші — щоб обмінятися думками з вихованцями Вовчанської учительської семінарії, що також були у відпустках, про справи Українських Гуртків у нас і у них.

Принадна уніформа «земледела»

Одягались ми у форменні тужурки-піджаки й шинелі та носили «форменні» кашкети.

Святочна уніформа наша була досить проста: лацкани чорних бобрикових шинелів військового покрою та просто зшитих однобортних зі стоячим коміром тужурках, були обведені зеленими краями.

Такий самий край був і на околичці кашкета. На кашкеті була «золота» кокарда з зображенням ручних коси й граблів, а на лацканах шинелі та комірах тужурки — граблі й сніп з невимолоченим колоссям пшениці.

Уніформу стипендіятам школа видавала безкоштовно, а своєкоштні учні мусіли придбати її на свій кошт, хоч вони цього не завжди дотримувались, бо й шкільні правила до того зобов’язували не надто суворо.

Уніформа виглядала досить простенько, але й пристійно та навіть приємно, особливо тому, що зелений кольор країв символізував зелену рослинність — основу сільського господарства, а арматурки — образки реманенту й колосся — сільськогосподарське виробництво.

Проте наших «кавалерів» (де їх серед молоді нема? ..) така уніформа не задовольняла і вони шили собі двохбортні тужурки з відкладними комірами, з малиновими нашивками і з зображенням серпа й снопа, як в учнів середніх сільськогосподарських шкіл.

Мабуть творець уніформи для шкіл був добрим психологом, бо уніформа таки зобов’язувала, що можна було константувати на підставі поведінки наших вихованців: в ній вони були незрівняно стриманіші, як у звичайному робочому одязі.

Жартуючи, але й не без деякої іронії, наші знайомі гімназистки називали нас «землеройками».

«Під батьківською стріхою»:

Липці у спогадах Івана Піддубного