…нас з найранішого дитинства починали привчати до праці…

Попередні частини:

1. …люди вилазили з хат, мов ті кроти зі своїх нор…

2. ...пригадую нашу, вкриту соломою, дерев’яну хату...

Хтось із послідовників тих, що свого часу в Російській імперії «ходили в народ», кинув крилату фразу: «Наші люди миються на свойому віку двічі: перший раз — після народження і другий — після смерти»...

Ця фраза досить влучно характеризує фактичний санітарно-гігієнічний стан тодішнього нашого села, бо лазень у селі не було, а миття в перелюднених хатах було до краю обмежене в своїх можливостях. Тому все доводилось надолужувати в літню пору.

Сонечко! Як йому не радіти?! І чи треба дивуватись нашим предкам з дохристиянської доби, що обожнювали сонце, коли ми, в наш цивілізований вік, готові були співати йому гимни? .. Чи не на цьому економічному й побутовому ґрунті творились наші незрівнянні веснянки? ...

Та, мабуть, не все погане, що недобре... В обставинах, багатих хіба лише на дітвору, нас уже з найранішого дитинства починали привчати до праці. Вже трьох — чи чотирьохрічна дитина може допомогти мамі доглянути курчаток, посипати їм пшінця та налити їм в якийсь посуд водички. Тоді цікаво слухати щебетання ще «вчорашніх» пташенят і спостерігати, як вони влучно попадають у розкидані на підлозі пшонинки та як підіймають до гори свої голівки, набравши в дзьобики водички...

Єднання з природою, кажуть моралісти, ушляхетнює людину. Це, очевидно, так. Але так сказати — не досить. Моє єднання з телятками та курчатками дало мені змогу ще в ранньому дитинстві ствердити, що ці діти природи здебільшого вже з першого дня своєї появи на світ можуть самостійно стояти на своїх ногах, ходити і навіть бігати, — тим часом, як людина, цей вінець природи, доходить до такого стану не так скоро: мабуть таки досконаліше потребує довшого часу для свого розвитку...

При цьому тварини виховують своїх нащадків, навчаючи передовсім фізичних методів боротьби за своє фізичне існування, тим часом як людина застосовує для цього переважно свій інтелект, що часто буває незрівняно жорстокіше від суто фізичних метод боротьби...

Коли ми підростали нам давались для виконання вже складніші завдання: наприклад — мняти мички, робити шевцям дратву тощо. Мняття мичок було для мене найнеприємнішим обов’язком. Суть його полягає в тому, що жмут сухого вимоченого й витіпаного, але досить жорсткого, конопляного волокна, особливим способом топчуть босими ногами, ніби перемішуючи його, до такої міри, щоб волокно стало м’яким та елястичним і, отже, придатним для прядіння з нього тонкої нитки. Цієї нудної своєю одноманітністю роботи я недолюблював ще й тому, що за довгий час її виконання я не міг навчитись самостійно визначати закінчення самого процесу мняття.

Бyвало запитуєш матусю:

«Мамо! Може вже годі?»

А мама, поглянувши здалеку на мичку, що в мене під ногами, спокійно і впевнено відповідає:

«Ні, ні! Мни ще».

Потопчешся, покрутишся на мичці ще якийсь час та знову:

«Може тепер уже годі?»

«Та ні. Мни іще стільки скільки мняв...», — відповідає здалеку мама.

І як ото, думаєш собі, уміє мама так здалеку узнавати, чи волокно вже готове, чи ні та з серцем починаєш із сильним натиском прискорено вертітися на мичці.

А їх же ж, бісових ниток, і багато треба! І на полотно (бо не все ж платити 11 копійок за аршин ситцю), і на мішки та інші господарчі вироби, і на дратву шевцям.

Швидкі темпи часто дають погані наслідки роботи. І тому радість огортає дитину, коли мама, нарешті, скаже:

«Ну, та вже годі мняти; іди роби своє діло...»

Але незабаром приходить смуток, коли мама, або хтось інший зі старших, береться докінчувати твою роботу. Не раз, бувало, в таких випадках з огірченням питаєш сам себе:

«Невже ж я такий безталанний, що не вмію виконати здається найпростішого діла?...»

Ось треба допомогти батькові віяти зерно. Робилось це ручно, без віялки (з допомогою дерев’яної коробки або лопати). Зима. Мороз ступнів з двадцять (за Цельсієм), а до того ще й протяг, бо віяти треба в клуні, де при цьому відчиняють двоє протилежних воріт, щоб збільшити силу вітру. Обов’язок мій полягав у тім, щоб серед провіяного уже зерна вибрати руками сміття (камінці тощо), яке не одвіюється, а падає до вороха чистого зерна. Цю роботу треба виконати якнайкраще, бо зерно те призначається для перемелювання на борошно. От тоді й думаєш собі: краще б я мички мняв, як отут мерзнути на нарочито збільшеному протязі. Одночасно не раз спадало мені на думку: «Чому б ого не перевіяти все зерно за теплої пори?» І сам собі відповідав: «А що тоді робити господареві впродовж довгої зими?»...

Дратву робити давали вже дорослішим хлопцям. Це вже не «бабська робота» — мички мняти. Це робота цікавіша, жвавіша, не така затяжна і, що найголовніше, — відповідальна; її в крайньому разі виконують самі майстрі. А тому: де й береться ентузіязм, з яким її виконуєш. А коли навчишся ще й свиню в коноплі заганяти, цебто в нитку всукувати щетину, щоб дратва легко просувалась у вузенькі дірочки від шила в шкірі, тоді вже не соромишся й з самим майстром іноді навіть поруч сісти...

Уже з семи-восьми років, а часом і раніше, ми починали брати участь у господарчих роботах як пастухи, погоничі тощо. Поганяти коней при оранці чи сійбі — досить цікаво, якщо добрі й не злі коні, не суха й незатолочена земля та добра погода: тоді весело погукуєш на коней та помахуєш батіжком. Особливо ж приємно і навіть гордо себе почуваєш тому, що усвідомлюєш вартість своєї роботи.

Ці враження відновлювались у моїй пам’яті, коли пізніше — в сільсько-господарському інституті я слухав лекції з циклу «Вступ у сільське господарство», в якому, поруч з насвітленням практичного значення сільськогосподарчого виробництва, подавались уривки з творів художників слова, в яких оспівано природу та опоетизовано шляхетну працю хлібороба.

Хто такий Іван Піддубний: біографічна довідка

Читайте також: Безкоштовні оголошення й реклама від ЛИПЦІ Gromada Group

Телеграм-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Сторінка ЛИПЦІ Gromada Group у соцмережі Facebook