
Українка (кінець ХІХ — початок ХХ століття)
ЛИПЦІ Gromada Group продовжує публікувати фрагменти спогадів уродженця села Липці Івана Піддубного з книги «Слідами життя» (Вінніпег, 1969 рік). У першому розділі спогадів під назвою «Під батьківською стріхою» йдеться про дитинство Івана Піддубного, яке пройшло у слободі Липці наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття.
Попередні частини:
1. …люди вилазили з хат, мов ті кроти зі своїх нор…
2. ...пригадую нашу, вкриту соломою, дерев’яну хату...
3. …нас з найранішого дитинства починали привчати до праці…
4. …роботою, що межувала з розвагою, було пасіння коней…
5. …пригадую оповідання моєї матусі…
6. …лихо не любить ходити одинцем…
7. «Швець ходить без чобіт, а кравець — без штанів»
8. …отак жилось селянам «на нашій не своїй землі»…
Але цим не обмежувались риси російського колоніалізму на Україні. Імперія систематично й уперто провадила русифікацію не-російських народів, не дозволяючи їм, і в першу чергу українцям, рідної школи тощо.
Тим-то рідна українська мова наших селян щоразу швидше засмічувалась русизмами. Їх приносили до села поворотні з армії, ті, що побували в Харкові на заробітках тощо.
Вони часто-густо бравували московськими словами, чи окремими фразами, хоч і вимовляли їх так, що природній москвин затуляв би вуха, слухаючи ту мову. Слова ті чи фрази часто вживались недоречно, але... говорити треба, бо треба ж показати своїм землякам, що чоловік був серед «культурних» людей і набрався від них тієї «культури»...
У північних повітах Харківщини є чимало російських сіл, так само, як у південних повітах Курщини та Вороніжчини — українських. Очевидно розташування українських сіл поміж московськими, і навпаки, породило такі от мовні аномалії, що їх константуємо в українських селах півдня Курщини: «Кум, павези маю жінку на базар сьогодні, а я тваю павезу у другий панеділок...».
Але справа, на жаль, не обмежувалась сприйняттям нашими селянами цих, лише зовнішніх, так би мовити, ознак «культури» (хоча знавці мови, мабуть небезпідставно, твердять, що мова — то душа народу). Поруч з покаліченою мовою село переймало і деякі основні, так би мовити, прикмети міської «культури».
Вже коли я навчився читати, а вчителі (спасибі їм!) навчили мене також і вдумуватись у прочитане і розуміти його, — я не міг не звернути уваги на таку, з дозволу сказавши, «веснянку», яку я вперше почув від парубків та дівчат саме навесні, коли вони співали її поруч з нашими чудовими веснянками:
«А в нашой діревні — нова новина:
Молодая дівчинонька сина родила...»
А далі йшов безглуздий приспів:
«Трай-рай-рай, тумарай-рай...»
Ця «весняночка» появилась у нас напередодні першої світової війни, тим часом, я пригадую, як ще незадовго перед тим у ділянці моралі тоді у нас існували, може аж надто суворі правила. Бувало на другий день після вінчання, що звичайно відбувалось у неділю, вулицями села під звуки музики йде процесія тих, що гуляють весілля. На чолі цієї процесії йдуть молодий і молода, а перед ними несуть височезний дрюк, на якому вгорі гойдається червона запаска — символ того, що дівчина зберегла свою дівочість аж до шлюбу...
І горе тій дівчині, що не має права гордо пройти селом з червоною запаскою впереді...
Поруч з пісеньками, подібними до згаданої вище «весняночки», все частіше можна було почути на селі солдатські пісні або пісні на тюремні мотиви, як от: «Сижу за решеткой в темнице сырой» або «Звени, звени, звонок звончее...»
Хто такий Іван Піддубний: біографічна довідка
Читайте також: До Липецької громади їде прапор від українських захисників (відео)
Телеграм-канал ЛИПЦІ Gromada Group
Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group
Сторінка ЛИПЦІ Gromada Group у соцмережі Facebook
Ще декілька актуальних новин на зараз