…лихо не любить ходити одинцем…

Попередні частини:

1. …люди вилазили з хат, мов ті кроти зі своїх нор…

2. ...пригадую нашу, вкриту соломою, дерев’яну хату...

3. …нас з найранішого дитинства починали привчати до праці…

4. …роботою, що межувала з розвагою, було пасіння коней…

5. …пригадую оповідання моєї матусі…

Лихо, кажуть, не любить ходити одинцем. І, мабуть, у найбільшій мірі це стосується селянства українського, що пару століть перебувало під «білими» московськими царями і ось уже з півстоліття гне спину — під червоними...

Пригадую великий піст одного року на самому початку нашого сторіччя. Дні великого посту по селах «православної Русі», для мене в дитячі роки були особливо гнітючими: убога вегетаріанська їжа з неодмінною гіркою редькою (принаймні в перші дні посту), загальна ніби мапастирська стриманість у всьому та зосередженість. Замість молодецьких веселих пісень, раз-у-раз чується скорботний постовий дзвін, що скликає говільників до церкви.

І от серед цього моря смутку несподівано захворів наш добрий і всіма нами любимий татко, бо у багатій (особливо своїми колоніями!..) Росії, через нестерпні гігієнічні умови, пошесні хвороби були поширені більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Слідом за батьком звалюються інші домочадці. І наша тісна хатина перетворюється на справжній лазарет, лише з невідповідною обстановкою.

З десяти членів нашої родини залишилась на ногах тільки одна мама. Тепер, крім звичайних господарчих та кухонних обов’язків, на її плечі звалились також обов’язки сестри-жалібниці і навіть самого лікаря.

До лікаря, що був у нашій слободі, селяни, як правило, дороги тоді не знали, обмежуючись, в разі потреби, знахарями, ворожками тощо. А тим часом хворі, було чуєш, благають у мами такої некорисної для них страви, як узвар, настояний на диких лісових грушах та кислицях і жаліслива мама з радістю поспішає задовольнити ці прохання.

Недалеко від нашої слободи починався великий гро-мадський ліс, що тягся довгою, на тридцять кілометрів, смугою па південь, аж до самого Харкова і далеко на північ. Ліс цей багатий на дуби, що були основою житлового й господарчого будівництва нашої слободи; але, як уже було згадано, росли там також дикі груші, яблуні й ліщина; остання принаджувала особливо сільську молодь, коли почнуть спіти горіхи. Але всіх, старих і малих, принаджували лісові груші й кислиці.

Щороку, бувало, на Пречисту (восьмого вересня за старим календарем) ще вдосвіта десятники стукали палицями у ворота, вигукуючи; «У ліс!», «У ліс!»... Тоді ми жваво вирушали з довгими дерев’яними крюками до лісу і поверталися звідтіль з повними возами груш та кислиць. Ці дикі овочі після певного періоду лежання набували гарних властивостей і з сухих грушок та кисличок виходив дуже смачний узвар.

Я любив ці дні поїздок до лісу і тому завжди боявся проспати, щоб не відстати від старших.

В ту пору ще бувало досить тепло, а листя на деревах ледве починало жовтіти: приходила чудова золота осінь. Урочиста лісова тиша порушувалась тільки людськими голосами та цілим градом напівдостиглих грушок та кисличок, що сипались з розгойдуваних дерев.

Тоді ж таки на ліщині можна було знайти, хоч і зрідка, зате першого ґатунку (бо повністю достиглих) з темно-бурою шкаралупою, смачні горіхи — чорнобривці, а якщо діло було після дощику, то можна було назбирати й грибів, що цілими колоніями виглядали з-під опалого листу.

Скільки було радости тоді для дітей! Ця радість підсилювалась тим, що ми бачили біля себе дорослих: тоді не страшно й заблудитися (щоб цього не сталось ми раз-у-раз перегукувались), не страшно ні гадюки, ні вовка, ані самої баби-яги...
Такий чудовий наш ліс, такі чудові в ньому овочі, такий чудовий з них узвар!

Але тепер, коли мама поступилась перед вимогою когось із хворих і той з жадобою випивав цю апетитну рідину, — така поступка давала несподівано тяжкі наслідки: хворий впадав у гарячку і тоді матуся, що сама від роботи й від горя ледве тримались на ногах, сиділа біля найтяжче хворого... виглядала смерти...

У мене пиття узвару асоціювалось з одвідуванням лісу і це, здається, надавало мені, хворому, сил і бадьорости. Як же тут можна утриматись, щоб не випити цілющого напою? ...

Цього разу з хворими закінчилось все на добре: всі видужали. Але не завжди хвороби кінчались щасливо для нашої родини. В ранньому дитячому віці, як я чув, помер один з моїх старших братів, а тепер, уже за моєї пам’яти, померла ще немовлятком моя сестричка. Нам усім було її шкода: ми всі в родині любили її найдужче, бо вона була найменша і через те — найпотішніша.

Колись частенько можна було почути мамине:
«І нема на вас смерти!..»

А тепер, над труною дитини поруч із засмученим батьком, я бачив заплакану матір.

«Нехай би жила, — мабуть думала мама, — всім, мовляв, вистачить місця на просторій землі»...

Хто такий Іван Піддубний: біографічна довідка

Читайте також: Фото з Липців на першій шпальті Børsen

Телеграм-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Сторінка ЛИПЦІ Gromada Group у соцмережі Facebook