…матуся моя поблагословила мене в далеку й невідому дорогу…

Степан Радченко 20.09.2023 у 07:20 157

ЛИПЦІ Gromada Group продовжує публікувати фрагменти спогадів уродженця села Липці Івана Піддубного з книги «Слідами життя» (Вінніпег, 1969 рік). У першому розділі спогадів під назвою «Під батьківською стріхою» йдеться про дитинство Івана Піддубного, яке пройшло у слободі Липці наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття.

…матуся моя поблагословила мене в далеку й невідому дорогу…

Заняття в народній школі № 60. Київ, 1910 рік

Ось я закінчую школу з новим «Похвальним листом». Але... що з того? Школа, справді, показала мені трошки світла, та він ось починає затьмарюватись під впливом життєвих обставин: дорогу до дальшої науки перегородили мені матеріальні злидні родини. І я змушений включатись у роботу в свойому убогому господарстві та поважніше братися за шевство.

Іноді, щоб заробити свіжу копійку, мене посилають на поденну роботу до заможніх господарів за поюнича на польових роботах тощо; часом я їздив своєю конячиною «в підводи». Хотіли мене віддати до міста в «мальчики», цебто зробити з мене кандидата на продавця (прикажчика) в якомусь торговельному підприємстві. Але, по-перше, для того треба було таке підприємство підшукати, а по-друге — мати ще й рекомендацію.

Мушу сказати, що до того діла я не дуже квапився вже хоча б тому, що не знав тієї «панської» (московської) мови в такій мірі, як то потрібно для роботи в, по суті, чужому мені місті й середовищі і не хотів бути там попихачем та посміховищем.

Отже, щодалі мене почав приковувати до себе шевський верстат. Вже я навчився латати чоботи, а далі міг уже самостійно й черевики (рід постолів) пошити. За яких пару років я міг би стати вже й сільським майстром — шевцем і не тільки полатайком.
Тим часом довгими зимовими вечорами, якщо в майстерні не було негайної роботи, я знову й знову брався до книжки, чим не раз змушував мою бідненьку матусю журитися та плакати над моєю долею...

Так проминув цілий рік. Аж ось одного разу навесні 1912 року заходить до мене мій добрий і дружній товариш Олекса Бондаренко), що тоді починав було працювати за писарчука у Волосному Правлінні. Він уже пару років їздив на вступні іспити до Харківської Середньої Хліборобської Школи (що біля слободи Деркачів), але не був прийнятий і не через малі успіхи, а тільки через великий конкурс: на 40 місць прибувало 200—300 кандидатів!

Олекса прочитав у «волості» повідомлення, що Харківська Повітова Земська Управа восени 1912 року відкриває в селі Одноробівці Золочівської волости — Нижчу Сільсько-господарсько-ремісничу Школу 1-го розряду, в якій діти селян Харківського повіту можуть мати повні стипендії.

Це було те, що могло проторувати мені дорогу в життя. І я з новою енергією засів за книжки.

4-го листопада я й гурток товаришів рушили до школи, що на віддалі п’ятидесяти верст від нашої слободи. Рушили пішки, бо залізниці ми тільки пересікали, а дорога була така грузька, що коні не могли б тягти по ній возів...

Хоч і з ваганням та сумом матуся моя поблагословила мене в далеку й невідому дорогу, дала мені у вузлику харчів і сорок п’ять копійок грошей, а, випроводжаючи, наказувала мені берегтись у житті лихих людей.

Знесилені й розбиті далекою й тяжкою дорогою ми, нарешті, доплентались до глухого, закинутого далеко від культурних центрів, села. Наступного дня, як нічого не було, стаємо до іспитів, а вже 7 листопада я був обрадуваний тим, що мене прийнято до школи і при тому на повну стипендію.

Попередні частини:

1. …люди вилазили з хат, мов ті кроти зі своїх нор…

2. ...пригадую нашу, вкриту соломою, дерев’яну хату...

3. …нас з найранішого дитинства починали привчати до праці…

4. …роботою, що межувала з розвагою, було пасіння коней…

5. …пригадую оповідання моєї матусі…

6. …лихо не любить ходити одинцем…

7. «Швець ходить без чобіт, а кравець — без штанів»

8. …отак жилось селянам «на нашій не своїй землі»…

9. …імперія систематично й уперто провадила русифікацію…

10. …в побуті селян зберігались залишки своєрідного матріархату…

11. …кулачні «бої» називались у нас «броварями»…