«Одна ракета влучила якраз біля нашого будинку, знову посипалися шибки»

Всi новини | 09 жовтня, 2024 у 4:53 | 747 | Автор: Ярослава Пановиця / підготувала публікацію Олександра Чуйко

Будівля Липецького ліцею імені П. В. Щепкіна до війни

Історії мирних мешканців, які постраждали від війни російської федерації проти України та українського народу, фіксує і зберігає Музей «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

ЛИПЦІ Gromada Group продовжує серію публікацій на основі матеріалів, зібраних у Музеї.

Есей Ярослави Пановиці отриманий Музеєм 06 жовтня 2023 року та оприлюднений на сайті 08 серпня 2024 року.

Пановиця Ярослава, учениця 8 класу Опорного закладу "Ромоданівський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Немченко Оксана Володимирівна

Війна. Моя історія

Ранок двадцять четвертого лютого став переломним моментом для багатьох українців. Росія-країна-терорист почала так звану «спецоперацію» на нашій землі,

але це зовсім не спецоперація…

Це підступний воєнний напад на нашу країну.

Двадцять третього лютого я, як звичайно, зробила уроки, зібрала портфель у школу, але не судилося мені піти туди. Ми прокинулися від гучних вибухів. Далі все відбувалося, як у нічному кошмарі.

Чи ми щось зрозуміли? Ні, лише тато сказав, що нам треба терміново покидати нашу домівку і їхати в Харків. Ми змогли виїхати з допомогою сусідів, в яких ми вирішили залишитися на Північній Салтівці.

І там почався справжній жах. Перші три дні пройшли більш-менш спокійно. Де-не-де ми чули постріли. А ввечері четвертого дня обстрілювали Північну Салтівку з усього, з чого тільки могли рашисти стріляли по Харкову. Найстрашнішим було, як літали літаки над самим будинком і скидали бомби.

А ще лякав звук, коли з градів вилітали снаряди. І кожну секунду ти не знаєш залишишся живим чи загинеш.

Найстрашнішими були два дні, коли було пряме влучання в будинок, де ми переховувалися в підвалі, над нами тріснула бетонна плита, повибивало шибки на голову посипався пісок. Всіх охопив жах. Ми плакали і молилися Богу, щоб допоміг нам вижити. Цього дня у місті вимкнули світло, щоб рашисти не мали змоги добре бачити житлові комплекси.

Ми не розуміли коли день, коли ніч. Телефони були майже розряджені: ні зв’язку, ні Інтернету не було, кудись додзвонитись було майже неможливо.

Люди не розуміли, як такий жах може відбуватися у ХХІ столітті? Як люди, які жили так близько до Харкова, могли таке вчинити? Вони їздили до нас гуляти прекрасними парками, скуповувалися на ринку «Барабашово», а потім самі це все і розбомбили.

Через декілька днів знову погасло світло і полетіли літаки. Ракети влучили у сусідні багатоповерхівки. Через шпарини між плитами ми побачили яскравий спалах і відчули запах пороху. Одна ракета влучила якраз біля нашого будинку, знову посипалися шибки.

Після цього обстрілу вимкнули опалення. У підвалі стало холодно. Я й сестра захворіли. Ліків не було, з підвалу ми майже не виходили, а спали на власних речах.

Потроху люди почали виїжджати. Хто як міг. Таксі в цей район вже не їздило.

Четвертого березня випало багато снігу - на вулиці було дуже гарно. Чоловік сестри вийшов до під’їзду побачив машину, яка забирала людей. Він зрозумів, що це наш шанс вибратись з цього пекла. Він вмовив водія приїхати ще й за нами.

Ми вирішили поїхати в центр міста до знайомих. Через те, що ми мало виходили з підвалу, я дуже боялася цього і мені все навколо здавалося незвичним. Коли ми їхали дорогою, то бачили багато зруйнованих будинків, спалених автомобілів.

Ми зупинилися у пункті обігріву. Нам розповіли, як безпечно виїхати з міста. Батьки домовилися з волонтерами, нам сказали, куди треба було йти. Нам залишалося лише кілька сотень метрів, як почулася сирена і раптом полетіли літаки. Ми дуже злякалися і все, що ми могли зробити - це впасти на землю, за тим почулися вибухи- це бомби з літаків, що падали на будинки.

Це було щось неймовірно жахливе… Коли закінчилися обстріли, ми дібралися до пункту призначення і волонтери нас вивезли в Дніпро, потім родичі забрали у Вінницю.

Та згодом треба було повертатися сестрі, її чоловікові і татові до Харкова. Нам з мамою було повертатися нікуди- наш будинок під час обстрілів було зруйновано, тому ми вирішили переїхати ближче до Харкова в Полтавську область. На сьогоднішній день я все ще на Полтавщині, а саме - в Ромодані.

Тут нас прийняли, як рідних, і зовсім незнайомі раніше люди стали нам, як родина. Я навчаюся в опорному закладі «Ромоданівський ліцей», тут у мене є багато друзів, з якими ми проводимо вільний час разом.

Мені тут дуже подобається, я звикла до всього, але все ще хочеться додому. На жаль, навіть після деокупації у Липцях тривають постійні обстріли, і тому повернутися туди ми поки що не можемо.

До сьогоднішнього дня багато міст під обстрілами та окупацією загарбників. Але ми віримо всією душею в нашу Перемогу.

Завдяки нашим захисникам ми з кожним днем ближче до неї. Слава Україні!!! Смерть клятим ворогам!!!

Джерело: «Одна ракета влучила якраз біля нашого будинку, знову посипалися шибки»

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Попередні публікації рубрики

«Виживали, не знали, що буде завтра»

«У магазин влучив снаряд, коли поруч були люди»

«Усім перевернули життя, звільнили від того, що надбали»

«Кожну хвилину могло статися, що завгодно»

«Коли залишилися без дому і дізналися про хворобу бабусі — було найважче»

«Наше селище постійно знаходиться під обстрілами»

«Хто як міг, так і виживав»

«Я ніколи не пробачу росіянам цю війну»

«Забирали людей до полону, є випадки знущання над жінками»

«Моя донечка їла звичайний хліб і плакала…»

«Складно було підтримати психічний стан дитини, бо війна дає знати...»

«Якби ми забарилися на кілька хвилин, опинилися б в окупації»

«Наш будинок розбитий, повернутися додому не можемо»

«Перші дні були найважчі» (відео)

«Найстрашніше було під обстрілами вивозити стареньких батьків»

«Окупанти розстрілювали всіх, хто намагався виїхати»

«Війна згуртувала весь народ»

«Кожна хвилина життя могла стати останньою»

«Спочатку боялися, що стрілятимуть у спину. Потім – в обличчя» (відео)

«У перші хвилини війни ми потрапили під окупацію»

«Минуло багато часу, усе стало на свої місця»

«Обстрілювали Харків з позицій, які були неподалік від мого дому»

«Перебуваючи в окупації, ми могли виїхати тільки в Росію»

«Під’їжджали до нашого будинку і обстрілювали мирний Харків»

«Шок в тому, що можуть будь-яку людину забрати з вулиці»

«Сестрі на хату дві ракети впало»

Зміг вивезти лише 2 людей і 12 тварин. Мого пса застрелили

«Нас не випускали, ми були в окупації»

Довідково: Музей «Голоси Мирних» — найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Місія Музею: Збирати, організовувати та ділитися історіями мирних жителів України для кращого розуміння життя в умовах військових дій заради кращого майбутнього.

Завдання Музею:

Бути найбільшим у світі архівом історій Мирних, постраждалих від воєнних дій в Україні
Створити достовірне джерело інформації про життя Мирних в умовах війни, яку розповіли з перших уст
Стати унікальним психотерапевтичним проєктом, який сприятиме психологічному благополуччю та ментальному здоров'ю українців, які пережили травму війни, розповідаючи свої історії

Читайте також:

Яри, балки та байраки: на Липецькому відтинку окупанти риють як хробаки

Липецька адміністрація відзвітувала про роботу у вересні та на початку жовтня

Власників евакуйованих з Липців тваринок шукають і знаходять зооволонтери

Слідкуйте за ЛИПЦІ Gromada Group у соціальних мережах

Телеграм-канал ЛИПЦІ Gromada Group Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group