«Кожну хвилину могло статися, що завгодно»

Цього разу це історія Поліни Шпак, учениці Слобожанського ліцею Липецької сільської ради, надіслана на конкурс есе «Моя Україна» від Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Слобожанський ліцей Липецької сільської ради, 9 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Марина Домановська

Пряма мова:

Війна. Моя історія

Моя історія з війни починається з того, що рано вранці я прокидаюся від вибухів, так , як мені заборонено спати з включеним світлом, моя кімната була дуже темною та трохи страшною.

Я сиділа на своєму ліжку і нічого не робила, зовсім, я лише дивилася у своє зачинене вікно, та в ньому щось блищало. Я просиділа так недовго, так як почула що мій батько проснувся, та начав бігати по кімнатам й підвищеним тоном сказав, що треба швидко збиратися та бігти до погреба.

Так почалася для мене війна. Після цих слів я впала в ступор, не можу сказати , що нічого не відчувала, але через кілька вибухів за вікном , я зрозуміла , що це не сон. Цей день вдрукувався у всіх в нас в пам'яті.

Для нашої родини цей день означав лише одне, що рано чи пізно треба буде покинути наш дім, та не тільки його.

У село заїхало дуже багато військових та військової техніки чужої країни. Ходити чи гуляти з друзями по вулиці стало лячно і небезпечно.

Люди казали, що військові не чіпають населення, але чомусь свою зброю націлюють на людину, з якою розмовляють.

Дорослі обговорювали, як виїхати, щоб залишитися живими. Раніше я вважала, що ми можемо ходити та їздити де хочемо, а тепер зʼясувалося, що варіантів не так то і багато.

Того дня, коли ми виїжджали, моєму братові виповнювалося 2 роки і бабусина сестра спекла нам грушевий пиріг, як зараз пам'ятаю, я сиділа на кухні та їла цей пиріг, доки мої батьки збирали речі. Виявляється, речі можна збирати так швидко.

Я була як у трансі, зовсім нічого не розуміла, в мене була якась порожнеча всередині. Коли ми їхали до кордону з Білгородом нас багато раз зупиняли люди з автоматами, але це були військові країни ворога.

Хоч шлях до кордону близький з мого села , та він був таким довгий, тривав цілу вічність. Кожну хвилину могло статися , що завгодно. Іноді ми зустрічали розстріляні машини. Стільки раз бачила фільми з розбитими машина, але ці були особливими.

Ми змогли подолати той шлях. Коли ми в'їхали в Росію, це була моя перша поїздка до цієї країни, ми хотіли зупинитись щоб перевести дух, і поспати десь, але всі готелі в тому городі були для українців зачинені, і тому ми поїхали до бабусі татового двоюрідного брата. Вона дуже гарна жінка, з нею ми побалакали трохи, та я зразу зрозуміла що вона добра та гостинна. Їй до речі на той час було 89 років! Це дуже похилий вік, але я б дала їй максимум 60-65 років тому що вона була дуже активною.

Наступного дня ми поїхали, попрощавшись з бабусею . Наш шлях зайняв 4 дні. Увесь час , я бачила місця та людей , які спокійно жили, існували , та проживши 20 днів з їх ракетами над головами , мені було не зрозуміло , чому так.

Вже через деякий час ми були в Естонії, там нам дали гарний готель для біженців, і ми прожили там місяць, цей місяць був дня нас дуже складним, нам треба було визначитися, що далі робити, і куди їхати. За кілька тижнів до кінця проживання в готелі нас запросив до себе в Америку папин друг, і мої батьки вирішили вирушати.

Слава богу, що моя родина не постраждала ,але деяким моїм знайомим та багато кому не пощастило і в них загинула рідна людина, на фронті, вдома чи просто на вулиці. Моє життя після цього дуже змінилося, я почала усвідомлювати деякі речі, які раніше для мене були незначними.

Мені дуже шкода, що все так склалося. Ми не заслуговували на таке життя.

Слава Україні!

Джерело: «Кожну хвилину могло статися, що завгодно»

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/