«Під’їжджали до нашого будинку і обстрілювали мирний Харків»

Цього разу це історія 40-річної мешканки села Липці на ім'я Олена. Інтерв'ю було записано 25 вересня 2022 року.

Пряма мова:

Мені зараз 40 років, я до війни працювала у Липецькій сільській раді у відділі соціального захисту. В мене є чоловік і троє доньок, вони школярі.

Ну, з початком війни, звичайно, що ніде я не працюю, тому що наше село окупували в самий перший день війни. Ми десь місяць були в Липцях. Ми ховались в бомбосховищі і ми сподівалися, що зможемо виїхати в Харків. Місто Харків, воно знаходиться за 20 кілометрів від нашого села. Але коридору на Харків не було і всі мирні жителі, які намагались туди виїхати, вони, на жаль, не доїхали живими.

Потім десь за місяць, після того, як було дуже страшно...

З першого дня в нас не було ні електропостачання, розграбовані всі магазини. В перші ж години війни зайшла російська армія - ми знаходимось мабуть за 15 кілометрів від кордону. Це на північ від Харкова, село Липці.

Сподівались, що зможем виїхати, не виїхали. Потім поряд з нашим будинком почали снаряди прилітати. Було пошкоджено дах, вікна. Взагалі була така атмосфера дуже небезпечна для дітей, і для дорослих також.

Потім у мене три доньки. Коли багато дуже якихось кавказьких незрозумілих російських солдат, то вже було страшно за дітей, за доньок...

Нам не лишалось іншого вибору як їхати в бік росії, тому що туди проводилась евакуація, можна сказати. Якось так.

Ми виїхали, чоловік залишився в Липцях. А я з доньками і батьками пенсіонерами виїхали до російської федерації.

Там нас розмістили в пункт тимчасового розташування, тому що ми не мали власного авто, ми їхали на автобусі.

Нас примушували виїхати кудись в тамбов чи щось таке, але нам вдалося домовитись із охоронцем цього табору і ми вийшли звідти і попрямували до вокзалу, купили квитки до петербургу і звідти одразу поїхали до Естонії. Тут знайшли прихисток, житло і зараз нам роботу.

Прокинулись о 5-й ранку від вибухів. Поряд з моїм будинком декілька снарядів упало. Пожежі почались. Я схопила дітей. Я жила у чотириповерховому будинку. Ми побігли у підвал, потім поприходили сусіди. Всі не розуміли, що відбувається. Ну зрозуміло було, що почалася війна, але масштаби були незрозумілі.

Потім мені почали телефонувати родичі з Херсону. Кажуть, що теж вибухи, що війна. Сусідам також почали дзвонити їхні знайому. Казали, що Київ теж, стріляють і в Києві. Здавалось, що просто кінець світу.

Ми сиділи, чоловік був за 10 кілометрів від нас. Він працював оператором у котельні, ну був на зміні своїй. Я почала телефонувати йому, він сказав, що їде російська техніка, що летять снаряди, і він буде йти пішки через ліс. Ми чекали його.

Потім десь о 7-й ранку припинились бомбардування і поїхала велика колона російської техніки. Вона, мені здається, їхала просто безперервно. Тоді люди почали якось... А, ну пропала електроенергія в перші ж хвилини, потім до кінця дня і мобільний зв'язок пропав...

Але ми поїхали до моїх батьків. Вони жили також в Липцях, але у них приватний будинок за півкілометра, може, від нас.

Поїхали до них, бо в бомбосховищі вже було дуже багато людей. Ну невеличкий такий район де багатоповерхівки. Ну чотирьохповерхівки і було дуже багато людей. Ми вирішили поїхати до батьків. В них погреб був, ми там облаштували собі тимчасове місце перебування. І топили. Ну, що, в селі завжди...

З їжею не було проблем - село. Поїсти було що.

І зв'язок... Дуже було все незрозуміле. Потім прийшов чоловік мій.

Російські військові, вони мабуть вже через 2-3 години після початку вторгнення були в нашому селі.

Сказали всім перебувати у сховищах. Ті люди, які всі переживали за своїх близьких, за своїх батьків, хто пересувається по селу - тим сказали носити на руках білу пов'язку. Це буде знак, що це не військові. Змушували носити пов'язку.

Розповідали, що Харків уже взяли, що Зеленський капітулював... Ну і такі інші нісенітниці.

Але там, де живуть мої близькі, трохи якщо вийти на гору був мобільний зв'язок, і ми телефонували родичам, друзям, які були в Україні — вони казали, що це все неправда.

Декілька днів взагалі було незрозуміло, що відбувається. Сподівалися, що зможемо, коли припиняться інтенсивні обстріли, і коли буде безпечно виходити на вулицю з бомбосховища, що зможемо виїхати на підконтрольну Україні територію в бік Харкова.

Але багато людей... Ну, і не було інформації. Не було світла, не було мобільного зв'язку, Інтернета тим паче. А була тільки інформація від військових російських, які окупували наше село. Вони казали, що ще один день, ще один день — і все скінчиться, вже Україна програла. "Ми прийшли, ми вас врятуємо..." Ну отак це продовжувалось, як ми знаємо, довго.

Потім почалися невдоволення з боку російських солдат. Вони були розлючені, що їм не вдається заплановане здійснити.

Я змогла зв'язатися зі своїми родичами, які були в Дніпрі на той час. І мій троюрідний брат, він в ЗСУ, я намагалась знімати на телефон і передавати інформацію про пересування російських військ і техніки. Але він написав мені, що це дуже небезпечно для нас і щоб я не робила цього. Тому що російські загарбники мали обладнання щоб прослуховувати повідомлення і телефонні розмови, які велися з окупованої території. Тим паче, що мобільний зв’язок був не у всіх, це одиниці, хто мали можливість вийти на зв’язок.

Тим більше, майже ні в кого не було змоги просто зарядити навіть свій телефон. Але в мене така змога була, в нас були акумулятори. Так сталось, що в нас це було, і ми мали інформацію, якою я ділилась зі своїми сусідами, казала їм, що Харків стоїть, що його туди не потрапили російські війська, що ніхто не здався, що йде війна, що наші воїни обороняються.

Вирішальним моментом стало те, коли знелюдніло село. Всі намагались вивезти дітей. Спочатку намагались вивезти на підконтрольні території України — там іншими селами, якимось там польовими дорогами. Але коли стало зрозуміло, що це дорога в один бік — люди почали виїжджати в бік російської федерації. Це був єдиний шлях врятуватись.

Літали винищувачі, гелікоптери, до нашого будинку під’їжджали «гради», які кожен день просто гатили по Харкову. Ми бачили полум’я від пожеж на Північній Салтівці — це район Харкова, який найближчий до нас. Кожен день ми це бачили, це було дуже морально важко, тому що ти безсилий щось змінити.

Вони під’їжджали «градами» до нашого будинку, ховались за ним і обстрілювали мирне місто Харків.

Ще дуже що мабуть мене спонукало не чекати, а виїхати, був один момент, коли було дуже страшно. Ми були дома з дітьми і почули постріли з автомата, черги. І вони наближались до нас, хтось сильно кричав... І ми подумали, що вони, росіяни, ходять по хатах і розстрілюють мирних жителів. Це було дуже страшно, але потім виявилось, що це вони збивали безпілотник.

Але на той час я вже прощалась з життям. Обійняла своїх дітей. Зрозуміла, що ми просто вже не виходимо із погреба, ми постійно знаходимось там і так більше не може продовжуватись... Тому ми вирішили їхати.

Я вважаю, що все буде добре. Україна переможе, розквітне. Ми все відбудуємо. Повернеться дуже багато людей, які побачили, що можна зробити краще для своєї країни. Всі будуть мати якийсь досвід перебування в різних країнах Європи і кожен візьме щось таке, що йому найбільш сподобалось в європейській країні і буде намагатись його втілити в своїй рідній країні.

Джерело: «Під’їжджали до нашого будинку і обстрілювали мирний Харків»

Попередні публікації рубрики

«Шок в тому, що можуть будь-яку людину забрати з вулиці»

«Сестрі на хату дві ракети впало»

Зміг вивезти лише 2 людей і 12 тварин. Мого пса застрелили

«Нас не випускали, ми були в окупації»

Довідково: Музей «Голоси Мирних» — найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Місія Музею: Збирати, організовувати та ділитися історіями мирних жителів України для кращого розуміння життя в умовах військових дій заради кращого майбутнього.

Завдання Музею:

• Бути найбільшим у світі архівом історій Мирних, постраждалих від воєнних дій в Україні
• Створити достовірне джерело інформації про життя Мирних в умовах війни, яку розповіли з перших уст
• Стати унікальним психотерапевтичним проєктом, який сприятиме психологічному благополуччю та ментальному здоров'ю українців, які пережили травму війни, розповідаючи свої історії