«Кожна хвилина життя могла стати останньою»

Цього разу це історія Семененко Валентини Володимирівни, вчительки української мови та літератури Циркунівської школи на пенсії.

Інтерв'ю записане у Боярці 10 вересня 2022 року.

Пряма мова:

Мені 67 років, я вчитель української мови та літератури пенсіонер.

Я працювала 37 років вчителем і на пенсію (вийшла — ред.) у своїй же Циркунівській школі, навчала своїх же дітей-односельців.
Ми до останнього не вірили в те, що може бути ця страшна агресія.

І о 4 ранку я проснулася від того, що почула вибухи. Коли я підійшла до вікна і відкрила штори, то побачила по горизонту летіли помаранчеві великі кулі. Я спочатку подумала, що це місяці такі круглі, великі, але вони як намисто одна за одною летіли і пухкали, бо це вже почали летіти артилерійські ракети з Бєлгорода.

Я побігла до чоловіка в спальню і говорю: «Що це?» Він час також стояв також біля вікна і сказав мені: «Так, почалося».

Але ми не вірили. Син нам наполягав з першого дня, щоб ми виїхали швиденько, поки є можливість. Але ми думали, що… ну як так… не може бути в сучасному світі — і раптом оце війна.

24 лютого уже о 12-й годині дня російські війська зайшли в наше село, так як наше село знаходиться менше ніж за 30 кілометрів від кордону, від Бєлгородської області.

Ці молоді люди на танках із стрічками, колорадськими на погонах по четверо сиділи на танку, з матами, і їхали по нашій дорозі, прямували до кільцевої дороги Харкова. Але, слава Богу, наші хлопці на кільцевій дорозі їх зустріли.

Але вони зразу повернулися і окупували наше село. Ще 25-го півдня ми не готові були до цього всього. Ми були збентежені, ми поїхали із чоловіком до Харкова, щоб закупити чи бензину, чи батарейки, чи свічки, адже зразу ж з перших вибухів у нас пропало світло, у нас зразу пропав зв'язок. То ми побачили вже біля окружної побиті танки.

Але до кінця 25-го числа вже із села виїхати було не можна. І почалася історія, та, що рашисти прийшли, побили магазини, аптеку, порозграбували, спалили.

Потім вони почали відбирати телефони, потім вони почали ходити, шукати нациків.

І от була така розмова мого чоловіка. Прийшли два військові з автоматами і говорять:

— Нацики є?

А ми говоримо:

— Хто це такі — нацики? У нас таких немає.

— Нет, есть, — вони говорять.

— А де ви їх бачили?

— Мы их видели в телевизоре.

— А які ж вони, ті нацики?

— У нас по телевизору показывали парад, они были в черных одеждах и с черными флагами.

Чоловік говорить:

— Та мультик всякий можна зробити, але немає, вас просто обманули.

І з його діалогу почався діалог, де чоловік почав їх переконувати в тому, що їх обманули.

Я злякалася, але стояла і слухала все. Я боялася, що його розстріляють за такі речі. Але вони сказали:

— Нет! Нацики есть и мы их найдем.

І слава Богу, пішли з двору.

Потім, через деякий час, прийшли інші шукати молодь. А ми пенсіонери, і чоловік у нас хворий. Мені треба консультацію, везти його в Харків до лікаря.

— В Харьков нельзя. На юг нельзя — только в Белгород.

Але в Бєлгород ми не хотіли їхати, не хотіли брати ті послуги лікарів російських. І тому вже терпіли до останнього скільки могли.
Одного разу я вийшла тихенько… ми в приватному будинку живем, на вулицю виглянула — стоїть білий якийсь автомобільчик.

Я питаю у сусіда:

— А що це за автомобіль?

Він говорить:

— То російські війська роздають гуманітарку.

Я заховалася. Не потрібна мені їхня гуманітарка. З голоду будемо пропадати, але у них нічого брати не будемо.

Оказується, яка ж то була гуманітарка. Вони пограбували наші магазини, а потім возили нашу муку, наші макаронні вироби, ковбасу нашого місцевого м'ясокомбінату «Денвер» роздавали людям, щоби зняти їх на відеокамеру, а потім вже напевно показувати по своєму телебаченню, які вони доброчинці.

Одного разу, десь о пів сьомої ранку, ми чуємо, що… ми сиділи у підвалі у себе, в нас під будинком підвал, ми там вимушені були сидіти. Холодно, страшно, йшли бомбардування, летіли ракети, обстріли.

Вони заховали свої «гради» і стріляли через наші будинки. У кінці вулиць стояв танк, який стріляв із кінця вулиці, а потім брав їхав по вулиці, стріляв — і куди попаде. Дивишся — уже горить будинок. Якщо ти виглянув у вікно, він міг дуло повернути і націлити на твій будинок.

І кожна хвилина цього життя могла бути останньою, але ми виживали, ми чекали наших.

Ми коли чули, от раптом ввечері, десь автоматні черги, то серце і душа завмирала від очікування, що це йдуть хлопці, це йдуть наші, вони нас скоро звільнять.

Але одного разу, ранком, раптом до нас стукали у двері. Страшно постукали, не по людськи, загепали просто. Коли ми вибігли, то стояв російський солдат з автоматом і сказав чоловіку:

— Я заберу вашу машину.

Ну, що ж робити? Чи життя, чи машина? Пішов чоловік, ледве пішов, він хворий після оперування, йому гіршало кожен день. Він важив до війни 74 кілограми, а тоді вже він важив 58 кілограмів, і ледве ходив, і вже ледве говорив.

Пішов, відкрив гараж. Цей рашист почав заводити машину. Але машина… сигналізація кричала — машина не заводилася.
І він прикладом вибив у машини (скло — ред.), заліз у салон. Заводив-заводив, знову не завів, і сказав… Приклав автомат до чоловікових грудей і сказав:

— Это ты что-то сделал. Я тебя буду расстреливать (нерозбірливо, можливо — «отслеживать» — ред.).

Оказується, його ще привів сусід, в якого він прийшов забирати машину. Він сказав, що йди до нього, в нього краща машина.
Ну і пішов потім, сказав, буду прослеживать.

Буквально через... Я вже чула — по селу йдуть пограбування. Росіяни лазять військові по пустих будинках і грабують, і вивозять просто машинами. Так як Бєлгород поряд, боєприпаси привозять у Циркуни фурами, то щоб пусті фури не їхали на Росію, їх загружали пограбованим, чим можна. І меблями, і побутовою технікою, дивно навіть касетами з відеомагнітофонів, які ми вже викидали на смітник, які ніхто вже в нас не дивився.

Дивлюся у вікно, а рашисти підставили драбинку до нашого паркану і перелазять до нас у двір.

Чоловік говорить:

— Ну що ж, треба виходити.

Вийшов і говорить:

— Що ви хотіли?

— А у вас калитка закрыта.

— А що ви хотіли?

— Мы ищем солдат, которые грабят дома. Вы таких не видели?

Ну а хто ж скаже, що ми вас бачимо, ви ж самі грабуєте зараз.

Чоловік говорить:

— Ні, ми нікого не бачили.

— Ну открывайте калитку.

Ну, чоловік потихеньку пішов, відкрив калітку, і вони перлись-перлись. Але так як це був іще кінець березня і я стежечку собі малесеньку просунула від снігу, а останній закидала за хвіртку, то хвіртка не выдкрилася. І в бронежилетах, з автоматами всі не зайшли до нас у двір. І знову ж погрозою:

— Смотріте, если кто-то у вас есть, мы до вас прийдемо.

І після цього ми вирішили тікати.

Тим більше чоловіку треба було вже медичну допомогу, консультацію — щось робити. Я бачила, що він втрачає, я втрачаю час, його здоров'я гіршає.

І ми вночі… треба машину зняти було з сигналізації, адже сусід почує. Коли якраз бомбили, коли летіли міни… Міна влетіла до нас в двір знову, це вже не перший раз міна влетіла. Вирвали остаток вікон, побило прибудови там у дворі, нашкодило багато, уже металеві двері зігнуло і вкинуло у погріб.

То ми під цими вибухами думали, що все одно, чи житимем чи ні. Ну, що нам робити? Прийдуть — розстріляють однаково.
То ми під вибухами побігли в гараж, вигребли скло, заклеїли розбите скло плівкою і скотчем. І потихеньку, не пам'ятаю, на автопілоті якісь речі покидали.

У мене ще жила моя колега Ковтун Надія Михайлівна, вчителька біології, бо в неї вже розбито було все, і людині ніде було жити.
Тому, покидали, хто зна шо, якісь речі, що там попали. І потихеньку вирішили втікати.

22 блокпости рашистів ми проїхали до таможні Шебекіна. Єдине, що найцінніше, це ми вивезли собаку, свою. Лапку, яка в підвалі нас гріла, яка нас попереджала про бомбардування.

Нас випустили з тієї таможні Шебекінської на Бєлгород.

Але випроводжаючи, так сказать, пан полковник сказав:

— Вот видите, Волчанск нас встретил цветами, а Харьков нас накрыл. Я буду очень недоволен, если Харьков не разобьют до последнего камня.

Це, ясно, вимагало особливої сили, щоб не плюнути в пику цій людині, або просто не дати їй (нерозб. — ред.) за такі речі. Але треба було терпіти, тому що треба було мені виїхати, треба було попасти до лікарів.

По Росії коли ми їхали, це на кожному (контрольному пункті — ред.) — витягніть речі, заховайте речі.

Дві години нас отак тримали під лісом у Брянську, забрали паспорти — скільки ми прождем (нерозб. — ред.).

Але ще на Шебекіно у нас перевіряли, що куди ви їдете. І дякуючи нашим знайомим ми сказали і домовилися з ними, що ми їдемо в Підмосков'я в Солнєчногорск. Але ми до вас не приїдемо, ми вас не будемо компрометувати. Просто скажіть, що ми їдемо до вас, ви нам допоможете пролікуватися десь у підмосков’ї.

І перевірили, вони передзвонили узнати, чи дійсно ми туди їдемо. Бо інші люди, які виїжджали, на таможні їх розсилали і направляли, куди вони вважали самі за потрібне.

Далі ми поїхали по Литві, по Польщі. В Польщі, уже в Варшаві…

В Латвії ми переночували в готелі. І в готелі, Господи, коли я зайшла в їдальню, і там був хліб, я не могла втриматися від сліз. Адже два місяці сидячи в підвалі, під вибухами, ми могли нагріти швиденько чаю. Хліба ніякого не було, але у (нерозб. — ред.) пекти якісь такі оладі собі. Але отой хліб, який я вже ніколи не думала побачити, був на столі.

У Польщі нас добре зустріли, нам волонтери пропонували залишитись, але ми вирішили їхати в Україну. Запросив наш знайомий у Чернівці, у таке містечко Вашківці. Ми там прожили три місяці і потім вирішили таки перебратися поближче до Харкова.
І зараз ми перебуваємо у Боярці. Все добре, ми під столицею, але ми хочемо додому.

Ми чекаємо ту мить, коли ми прибудемо, прибудемо додому.

Єдине, що морально готуємо себе, до того… ми розуміємо, що там все розбито.

Але ми повні надії, що все ж таки держава допоможе, що ми не одні, що Україна сильна.

І все одно, наші хлопці військові, вони просто молодці. Вони леви, вони герої, вони наші ангели. Дай Бог їм здоров'я.

Думаю, що це все, і сподіваюся, і це буде точно, точно буде, що в нашій Україні все буде добре.

Джерело: «Кожна хвилина життя могла стати останньою»

Попередні публікації рубрики

«Спочатку боялися, що стрілятимуть у спину. Потім – в обличчя» (відео)

«У перші хвилини війни ми потрапили під окупацію»

«Минуло багато часу, усе стало на свої місця»

«Обстрілювали Харків з позицій, які були неподалік від мого дому»

«Перебуваючи в окупації, ми могли виїхати тільки в Росію»

«Під’їжджали до нашого будинку і обстрілювали мирний Харків»

«Шок в тому, що можуть будь-яку людину забрати з вулиці»

«Сестрі на хату дві ракети впало»

Зміг вивезти лише 2 людей і 12 тварин. Мого пса застрелили

«Нас не випускали, ми були в окупації»

Довідково: Музей «Голоси Мирних» — найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Місія Музею: Збирати, організовувати та ділитися історіями мирних жителів України для кращого розуміння життя в умовах військових дій заради кращого майбутнього.

Завдання Музею:

• Бути найбільшим у світі архівом історій Мирних, постраждалих від воєнних дій в Україні
• Створити достовірне джерело інформації про життя Мирних в умовах війни, яку розповіли з перших уст
• Стати унікальним психотерапевтичним проєктом, який сприятиме психологічному благополуччю та ментальному здоров'ю українців, які пережили травму війни, розповідаючи свої історії

Читайте також: Липецький район 90 років тому: 7 січня 1933 року

Телеграм-канал "ЛИПЦІ Gromada Group"

Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Сторінка ЛИПЦІ Gromada Group у соцмережі Facebook