«Я ніколи не пробачу росіянам цю війну»

Історія Марії Юріївни Федик з Циркунів, записана 17 березня 2023 року у Полтаві.

Пряма мова:

Мы были у себя дома в Циркунах в частном доме. Проснулись от стрельбы. Все летало красным. Я думала, у нас крышу снимают, и все. И так мы и остались там, потому что они же оккупировали, зашли. И мы 24-го уже выехать не могли никуда.

Просидели мы там без воды, без тепла, без света два с половиной месяца. Потом освободили нас наши воины, слава Богу, и мы оттуда выехали. Потому что там ни света, ничего не было, ни воды. Мы уехали.

Я честно скажу, я этой стране этого не прощу никогда. То, что пережили мои дети, то, что вообще у меня мама умерла во время войны от сердечного приступа, она это просто не выдержала.

У меня шок от всего. У нас просто украли нормальную жизнь — у детей, вообще у всех, у стариков. Я не знаю... Сколько мужчин воюет... Шок у меня от всего, если честно.

Это очень сложно, потому что люди умирают от сердечных приступов банальных, которые могли жить еще и жить и жить. Из-за того, что от этого страха, от этих ракет, ну, это страшно, и все, и вот так вот не выдерживают. Это ужасно.

А сколько там гибло людей, где, когда мы жили, когда мы были там. Просто убивало осколками на улицах, хоронили в огородах. Это ужас.

Мы выезжали, у нас машина ж была, мы на этой машине и выехали. Забирали мы животных, себя, ну и первые необходимые вещи, документы, все.

Потом ездили уже, когда муж что-то там забирали, а так самое необходимое, так ничего. Нам главное было выбраться, они обстреливали сильно еще тогда Харьковскую область. И сейчас Харьковская область была сильная, страшно было уезжать.

У меня ребенок на полу сидел в машине, младший, он даже не сел на сиденье.

Я дуже сподіваюся, що все це все закончится к лету, закончится весной. Я верю нашу армию. Верю. Люди настолько сплотились, помогают друг другу. Я верю, что... Очень хочется, чтобы это закончилось все.

(Чтобы - ред.) они ушли отсюда на долгие... вообще навсегда. И больше к нам не совались. Надеюсь, что скоро.

Джерело: «Я ніколи не пробачу росіянам цю війну»

Попередні публікації рубрики

«Забирали людей до полону, є випадки знущання над жінками»

«Моя донечка їла звичайний хліб і плакала…»

«Складно було підтримати психічний стан дитини, бо війна дає знати...»

«Якби ми забарилися на кілька хвилин, опинилися б в окупації»

«Наш будинок розбитий, повернутися додому не можемо»

«Перші дні були найважчі» (відео)

«Найстрашніше було під обстрілами вивозити стареньких батьків»

«Окупанти розстрілювали всіх, хто намагався виїхати»

«Війна згуртувала весь народ»

«Кожна хвилина життя могла стати останньою»

«Спочатку боялися, що стрілятимуть у спину. Потім – в обличчя» (відео)

«У перші хвилини війни ми потрапили під окупацію»

«Минуло багато часу, усе стало на свої місця»

«Обстрілювали Харків з позицій, які були неподалік від мого дому»

«Перебуваючи в окупації, ми могли виїхати тільки в Росію»

«Під’їжджали до нашого будинку і обстрілювали мирний Харків»

«Шок в тому, що можуть будь-яку людину забрати з вулиці»

«Сестрі на хату дві ракети впало»

Зміг вивезти лише 2 людей і 12 тварин. Мого пса застрелили

«Нас не випускали, ми були в окупації»

Довідково: Музей «Голоси Мирних» — найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Місія Музею: Збирати, організовувати та ділитися історіями мирних жителів України для кращого розуміння життя в умовах військових дій заради кращого майбутнього.

Завдання Музею:

• Бути найбільшим у світі архівом історій Мирних, постраждалих від воєнних дій в Україні
• Створити достовірне джерело інформації про життя Мирних в умовах війни, яку розповіли з перших уст
• Стати унікальним психотерапевтичним проєктом, який сприятиме психологічному благополуччю та ментальному здоров'ю українців, які пережили травму війни, розповідаючи свої історії

Читайте також: Вероніка з Липецької громади у сюжеті BBC News Україна

Телеграм-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Сторінка ЛИПЦІ Gromada Group у соцмережі Facebook