«Перекази дідуся були не просто словами»: ліцеїст з Липецької громади бере участь у конкурсі «КОД Яворницького»

Конкурсу роботу школяра опублікували на сторінці конкурсу в соціальній мережі Facebook.

Кирили Шаньгін розповів про себе:

— Я народився у селі Липці на Харківщині. Зараз навчаюся у 7-му класі Лук’янцівського ліцею. Моя шкільна дорога була непростою — через війну мені довелося вчитися не лише в Україні, а й в Естонії, Польщі та Німеччині. Кожна з цих країн дала мені новий досвід, але моє серце завжди залишалося вдома, в Україні.

З дитинства мене цікавить історія. Я люблю дізнаватися про події минулого і шукати, як вони впливають на сьогодення. Також мені подобається програмування та робототехніка — я мрію створювати корисні технології, що допомагатимуть людям. Ще одне моє захоплення — політика. Я вважаю, що молодь має вже зараз розуміти, як будується майбутнє країни, і брати участь у цьому процесі.

Мені подобається брати участь у дискусіях та історичних спорах. Я вірю, що саме в обміні думками народжується істина. І хоч я ще школяр, завжди намагаюся відстоювати свою позицію, спираючись на факти та знання.

Я мрію, щоб наша Україна була сильною, вільною та справедливою. І впевнений, що мої знання, наполегливість та любов до рідної землі допоможуть мені внести свій вклад у її майбутнє.

ЕСЕ

Кирило Шаньгін

Зв’язок століть: моє відкриття Дмитра Яворницького

«Історія — це пам’ять народу. Поки живе пам’ять — живе й народ».

У минулому році, гортаючи сторінки підручника з історії, я вперше побачив величну постать Дмитра Івановича Яворницького. Він народився в селі Сонцівка (нині Борисівка), а я — у Липцях, зовсім поруч. І одразу в моїй голові з’явилася думка: яка велика людина могла народитися в такому маленькому селі, і все ж крізь віки його ім’я дійшло до нас.

Яворницький усе життя вивчав історію козацтва, збирав справжні джерела, перевіряв історичні факти, знаходив підтвердження у документах і переказах. Він створював те, що так любив я слухати, коли був зовсім маленьким, сидячи на колінах у мого прадідуся Івана. Мій прадідусь народився у 1927 році, прожив довгі 92 роки і завжди казав, що наші пращури — справжні козаки. Вони не хотіли підкорятися владі російської імператриці, тож вирушили на вільні землі Слобожанщини та заснували перші поселення. 

Тоді, зовсім маленьким, я слухав це як чарівну казку й уявляв: як виглядали козаки, що вони робили, як жили. І ось на сторінках підручника я бачу людину, яка не просто мріяла про це, а роками збирала й писала справжню історію України. І я думаю, що мої дитячі вечори з дідусевими розповідями були дуже схожі на те, що переживав у своєму дитинстві сам Дмитро Іванович. 

Він згадував, як вечорами його батько, хоч і був малограмотною людиною, читав дітям «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя. Вони, діти, лежали на печі та коли в книжці заходила мова про козаків, маленький Дмитро млів від захвату. Саме тоді, ще хлопчиком, він відчув перший подих цієї великої козацької епопеї. Можна сказати, що вже тоді в його серці було посіяно зерно любові до українського козацтва, яке з роками проросло в його невтомну працю.

Так і в мене — ті казки й перекази, які я чув від свого прадідуся, були не просто словами. Вони наче відкривали двері у минуле, до тих самих вільних степів і козацьких чайок, про які збирав факти і писав Дмитро Яворницький.

Я народився у 2013 році, коли у країні тривала Революція Гідності. Я не пам’ятаю цього своїми спогадами, але у моєму дитячому альбомі, маминим почерком, є запис про ті події. Це — лише маленька згадка, але яка вона цінна… Я подумав: скільки таких цінних згадок, знахідок та фактів зібрав Дмитро Іванович! Ми навіть не можемо повністю осягнути його величезної роботи.

Його книги — «Історія запорозьких козаків», «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу», «Словник української мови», збірки козацьких пісень — ведуть нас по сторінках української історії, дають змогу доторкнутися до найголовнішого — до істини.

Дмитро Яворницький був мандрівником і дослідником. Він об’їздив Запоріжжя, Слобожанщину, Подніпров’я, щоб знаходити старі козацькі могили, архівні документи, народні пісні й легенди. І він робив це у час, коли українську історію намагалися замовчати або спотворити, а самого вченого переслідували за «українофільство». Йому загрожувала втрата роботи, заслання, заборона друкуватися — але він продовжував збирати і зберігати правду, ризикуючи власною свободою. Він вірив у своє покликання і казав: «Хто забуде минуле, той не вартий майбутнього».

Я теж став мандрівником, але не за власним бажанням. 24 лютого 2022 року війна застала мене в ліжку — я мирно спав і мав іти до своєї улюбленої школи. Вона була справжньою перлиною нашого села Липці, збудована ще в 1907 році, занесена до національної спадщини та знаходилась під захистом ЮНЕСКО. Тепер вона зруйнована вщент… Ворог намагається стерти пам’ять, знищити нашу історію — так само, як це робили у часи Дмитра Яворницького.

Ми бачимо історію, яка твориться зараз. Ми бачимо зміни, рух народу і бажання мати та знати своє коріння. Я добре пам’ятаю, що ще зовсім недавно багато вулиць та сіл мали «радянські» назви, які різали слух. Маленьким я не розумів, чому на нашій землі немає імен українців, якими б називали вулиці. І ось — зовсім поруч із моїм будинком тепер є вулиця Дмитра Івановича Яворницького. 

Я не можу зараз пройтися чи побігати по цих вулицях, не можу забігти в гості до бабусі, не можу відкрити двері рідного дому, але мою душу гріє думка, що тепер, підписуючи щоденник чи дивлячись на свідоцтво про народження, маленькі українці бачитимуть ім’я такої великої для України людини.

 Тоді, як і тепер, знаходяться люди, які зберігають правду. Сьогодні, як колись козаки, українці стоять на захисті своєї землі, своєї культури, своєї свободи. Ми, як і вони, готові боротися не лише зі зброєю в руках, а й словом, піснею, пам’яттю. Зараз мій рідний дядя Дмитро стоїть на захисті нашої країни, поруч із багатьма мужніми синами та доньками України, і він є для мене прикладом справжньої відданості та мужності. 

Коли я думаю про нього, уявляю, що він — такий самий козак, про яких писав  Дмитро Яворницький: «Запорожець — це лицар, без страху й докору, який життя своє поклав за віру і волю рідного краю». Ці слова наче перегукуються з теперішнім часом, коли наші воїни, волонтери, журналісти, вчителі й навіть діти роблять свій внесок у спільну справу. Хтось захищає кордон, хтось рятує людей з-під завалів, хтось записує спогади очевидців, щоб колись нащадки знали правду.

І так само, як Яворницький колись збирав по крихті історію запорозьких козаків, ми сьогодні маємо збирати історію нашої боротьби — від великих подій до найменших деталей, бо саме з них і складається майбутня пам’ять народу.

Дмитро Іванович Яворницький залишив нам величезний спадок. Його життя доводить: навіть у найважчі часи можна і треба берегти свою історію. І я вірю, що ми, нащадки козаків, зможемо передати наступним поколінням правду про сьогоднішню боротьбу — так, як він передав нам правду про нашу Україну.

* * *

Раніше ЛИПЦІ Gromada Group повідомляла, що участь у конкурсі «КОД Яворницького» беруть також дівчата з Борисівки: Єлизавета Яненко з відеороботою «Дмитро Яворницький — людина з мого рідного краю» та учениця Лук’янцівського ліцею Ярослава Гізова з есеєм «Камінь, що пам’ятає».

Читати також:

Ворог атакував у напрямку Слобожанського

Липецька громада дбає про маломобільних мешканців щодня

«Мінусуємо!»: нову партію російських автівок спалили дронарі «Хартії» на півночі Харківщини

Слідкуйте за ЛИПЦІ Gromada Group у соціальних мережах

Телеграм-канал ЛИПЦІ Gromada Group    Youtube-канал ЛИПЦІ Gromada Group    

Viber-канал ЛИПЦІ Gromada Group   WhatsApp-канал ЛИПЦІ Gromada Group

Facebook-сторінка ЛИПЦІ Gromada Group Instagram-сторінка ЛИПЦІ Gromada Group

Х-сторінка ЛИПЦІ Gromada Group