Валерій Дяченко – друг і бунтар. Чи й справді доля волаючого в пустелі? Частина 1.

Жовтень-2026 міг бути 75-м у земному житті літературного критика, журналіста і громадського діяча Валерія Дяченка, але він не відзначив і власне 70-ліття.

 Кілька осінніх дат із його біографії. 16 жовтня 1951 року народився в Борзні Чернігівської області, 02 жовтня 2021 року помер у Харкові. Закінчив Каразінський університет. 15 років очолював відділ критики журналу «Прапор» (нині «Березіль»), у 2001-2003 – кореспондент радіо «Свобода» у Харківській області. Також він засновник і очільник Гуманітарно-літературної асоціації Г. Сковороди (ГЛАС) та директор однойменного видавництва.

Глас волаючого в пустині – то Біблія. Згодом релігійний контекст розмило переносне значення: заклик розчинився в «пустелі» байдужості, не знайшов відгуку. З отією байдужістю, літературою без відлуння й намагався романтично повоювати критик Дяченко.

Він іще устиг завести сторінку на Фейсбуці, вона доступна. 

І саме в соцмережах попросила я про спогади. Яким він був для найближчого літературного кола? Так до мене потрапили з особистих архівів фото. Розташую їх за хронологією та з історіями, що складуть мозаїчний портрет «несамовитого Валерчика», як його з посмішкою називала незабутня Олександра Ковальова, поетеса, перекладачка і мудра «скеровуюча» помічниця у численних задумах.

Ані окремих томів Дяченка-літератора, ані  об’єднаних під однією обкладинкою споминів про нього не існує. Тож зібране у публікації – спроба щось вихопити у вітру забуття.

У вересні 2021 року Валерій  писав своєму другу-поету:

·

«Вʼячеславе, з іменинами! позаяк ти — ПОЕТ, то вітаю теж поетично й... історично. Міркуючи, як тебе оригінальніше привітати, згадав про акросонет, який я написав у “твоєму” вересні далекого тепер 1970 року, коли ми були ще студентами другого курсу філфаку Харківського універу, і я перебував під твоїм значним впливом, бо ти народився на чотири роки раніше від мене, пройшов Крим і Рим і мідні труби кохань, писав вірші, водив мене в книгарні купувати численні збірки гарних поетів, розповідав про них — одним словом, прилучав до світу літератури, за що я тобі завше вдячний. Хто знає, що таке акросонет, то здогадається: це вірш, перші літери рядків якого читаються згори донизу “зі смислом” (це я тоді ходив із тобою на університетську літстудію і вправлявся у ріжних віршованих формах). А смисл акросонета такий: “В’ячеславу другу”».

 

Акросонет написаний «з хитрістю» - ніби взята за основу біографія іншого поета, комуніста-боротьбіста Василя Чумака, але перші букви рядків складаються у посвяту “В’ячеславу другу”. Чумаківську книжку вони теж разом придбали в Харкові, вчитувалися у тексти навічно 19-річного поета, розстріляного денікінцями. Акросонет написаний складно, із прагненням передати і далеку епоху, події 1919 року,  і в 1970-у продемонструвати філологічний хист.

Тож цитую промовистий фінал.

Д ень-блиск творив ти — й слово, наче дзвін:

Р обочий люд, не спи! Гурра — терору!

У тіха де? В металі і в борні.

Г либінь поета рівна першовзору.

У се в руках твоїх, а не в труні.

 

Вічне полювання за двома зайцями більшості літераторів кінця ХХ століття, які то віршували, то заробляли в  газетах та інших тодішніх ЗМІ не обминуло обох друзів. Дяченко так легко, ніби дотепи у «Енеїді» Котляревського, розсипав свої посвяти-римівники, неначе мав перевірити бацилу графоманства й літературного піратства особисто на собі, а вже потім писати аналітичні огляди виданого книжками чи надрукованого в журналах.

Журналіст і поет, очільник ТАЛ «Слобожанщина»  В’ячеслав Романовський

«Мій однокурсник, з яким змагалися у віршуванні, з котрим мешкав в одній кімнаті нашого університетського гуртожитку (у 70-80-х роках він був на тодішньому проспекті Леніна, 20, нині проспект Науки. Поряд – ХАятня і ХІРятня, гуртожитки авіаінституту та інституту радіоелектроніки, - ІМ.), котрий був свідком на моєму весіллі, котрого я підтримував у його численних проектах, який був, був, був... Тепер все у минулому часі, у спогадах».

«Весілля.

Це все відбувалося 22 листопада 1975 року в  Зооскіллі в селі Піски-Радьківські тоді ще Борівського, а нині Ізюмського району на Харківщині.

Дружка Аллочки моя двоюрідна сестра Тоня Мішура, нині Щербак.

На весіллі Валерій був в ударі: все робив, як і належить свідкові, займався викупом моєї тоді ще нареченої, веселив товариство жартами. Пив шампанське з Аллиного черевичка, танцював. Сподобався і моїй рідні, і батькам та родичам, які приїхали  з Коростеня Житомирської області та  Сумщини. Словом, все було, як і прийнято на весіллі, і в перший день і в другий. Ми потім з ним часто згадували це дійство і тепле враження, яке він залишив, як мій друг і свідок на весіллі».

Перекладач, журналіст, автор мемуарної прози, одноліток ювіляра Ігор Мацкевич

Три спогади про Валерія.

Спогад 1. Студентський

Місто Надим Тюменська область, студентський будівельний загін, рік 1973 або 1974. Тут я можу приєднатися до Ваших, пані Ірино, слів: «несамовитий Валерчик». Саме такою його поведінка запам'яталася. А ще такий епізод: виїздили ми на берег тайгового чи вже тундрового озера, там якраз лісотундра, вирубували квадратики дерну, потім ними обкладали на базі паливно-мастильних матеріалів протипожежні вали (з позицій теперішнього часу - хай воно все там вигорить.) У перервах між роботою каталися на човні-плоскодонці, відштовхуючись тичкою. І якось так невдало я тичку вп'яв у намул, що човен перекинувся, я в одежі  –  светрі, бушлаті  –  потрапив у воду. Було неглибоко, човен врятував. На березі при вогнищі сушив одяг, дещо для переодягання дали товариші. А Валерій запитав: «Що  відчував, коли сталася аварія?» - і пояснив, що йому це потрібно як майбутньому письменникові.

Спогад 2. Викладацький

Я працював у педагогічному університеті (тоді інституті) на кафедрі української мови. Це 1982 -1985 роки. Тоді ж на кафедру, але літератури, прийшов Валерій. Бувало, що ми вели заняття у сусідніх аудиторіях, Валерій читав лекцію з літератури, а у мене практикум з діалектології. Валерій віддавався цьому заняттю "по повній програмі" - далеко поза аудиторією було чути його голос. Я ще подумав: так не можна викладатися, треба поберегти себе.

До слова, про Зінаїду Сергіївну Голубєву, яка була його науковим керівником, але  дисертацією це так для нього й не закінчилося. Сувора була жінка - парторг, декан філфаку в ХДУ. Читала курс літератури 20-х років, з якого я виніс дуже бліде поняття, все зводилося до соціалістичного реалізму і партійної правильності, про репресованих письменників не мовилося навіть завуальовано. Слава Богу, потім у Літературному музеї надолужив сам прогалини. Не дивно, що у Валерія не заладилося з такою наукою, він бунтар. У мене теж, але з інших причин - тему кандидатської мені, можна сказати нав'язали, в Інституті мовознавства імені Олександра Потебні, де я був пошукачем, крім того вік за тридцять, сім'я, часті відрядження зі студентами у колгосп.

Спогад 3. Літературний

Валерій редагував збірку віршів Міртали - доньки Сергія Пилипенка - знаменитого засновника і керівника організації селянських письменників «Плуг» у 20-і роки. Збірка «Шлях до себе» з ілюстраціями її скульптур вийшла якраз у ГЛАСі.

Є у мене ця книга з дарчим написом авторки, коли вона проводила презентацію в академії Бекетова. Ще тоді я звернув увагу на те, хто був редактором. Світла і тиха пам'ять Валерієві. Непростим було його життя».

Літературна редакторка видавництв «Прапор», «Vivat» Ольга Уліщенко

«Я не відпускаю його з памʼяті. В моїй родині всі його любили. І він був до всіх нас дуже прихильний.

Обидва «Прапори» (видавництво, де працювала Ольга Миколаївна, і однойменний журнал, де  був «на критиці» Дяченко- І.М.) посилали в колгосп на прополку.

А щодо мене, то ми з ним дуже активно співробітничали, коли я працювала у видавництві «Пелікан», а потім - у «Віват». В основному це були переклади з російської.

З нами він був дуже щирий і відгукливий. Протягом кількох десятиліть нашої дружби у моїй великій родині траплялися різні прикрощі. І Валерочка завжди був паличкою-виручалочкою: лікарі, ліки…А коли старший син з родиною змушені були переїхати до Києва, він докладав усіх зусиль через своїх знайомих допомогти з працевлаштуванням.

Він досі з нами. Йому геть не пасує бути в отих «позасвітах».

Літератор, юрист Дмитро Щербань (Харків – Одеса)

На фото (від лівого краю) Дмитро Щербань, Леонід Тома, Микола Десятник, Валерій Дяченко, поет із Люботина Кость Маковійський.

Із біографії Дмитра Щербаня, однолітка Валерія Дяченка, тобто теж осіннього ювіляра: «Народився на Вінниччині 27 жовтня 1951 року. Працював машиністом електровозу на шахті. Потім строкова служба у військовій частині в Харкові. Автокранівник на заводі «Серп і Молот», стаціонар юридичного інституту, 27 років роботи на посадах слідчого прокуратури Чугуївського району, прокурора Великобурлуцького району, прокурора відділів прокуратури Харківської області".

Дмитро Щербань так  прокоментував фото:

«Це презентація моєї книги «Опальний секретар (спогади та діалоги колишніх прокурора і першого секретаря райкому партії про закон, законність і людські долі)»  в бібліотеці селища Великий Бурлук восени 2013-го. Ми тоді виїхали «десантом» і це була ще й зустріч із колишнім першим секретарем райкому партії Миколою Тарасовичем Терещенком – героєм книги. 

Він у часи горбачовської боротьби з нетрудовими доходами отримав 12 років ув'язнення за відомою не тільки в області, але і в Союзі кримінальною «справою сирзаводу».  Відбув сім з половиною років і 2013-го погодився зі мною на книгу. Для Великого Бурлука це була сенсація. Районна газета помістила про це статтю. А яка була роль Валерія Дяченка? Він хоч і вимогливий літературний критик, позитивно оцінював і книгу, і зустріч. Згодом Дяченко дав мені рекомендацію до НСПУ.

Виступали на тій зустрічі всі наші. Мені особливо запам'яталась скупа чоловіча сльоза Миколи Тарасовича, його «Спасибі за реабілітацію».

Після презентації була і неформальна зустріч з героєм книги у мене на дачі. «Десант» і ночував у мене.

Ми тоді побували біля садиби Донець-Захаржевських у Великому Бурлуці, де гостював свого часу Григорій Сковорода. На жаль, навесні 2026 року остання споруда тієї садиби розбомблена і спалена шахедами.

Літератор Олександр Підкопай (Мерефа)

«Познайомилися ми з Дяченком у 2013 році. До цього я трішки писав вірші та мисливські оповідання, а хлопці весь час казали: треба видати. Хіба я тоді знав, як і де видаватися?! Мій земляк Володя Касяненко познайомив мене з Дяченком. Той і каже: «Принось свої матеріали, подивимося». Зібрав я кілька своїх зошитів, написане й російською, і рідною мовою. Оповідання мисливські були вже з картинками. Валерій подивився: треба робити книжку. І ми почали над нею працювати.

Отак у «ГЛАСі» вийшла моя книжка «Дарунки долі».

Почали працювати з ним і над другою. Називається вона «Чумацьким шляхом». Там однойменна поема, оповідання мисливські. Були в нас деякі розбіжності й суперечки, але й цю книжку видали. Третю склали тільки мисливські оповіді. Теж вийшла книжка в Харкові, уже у видавництві Анатолія Стожука «Майдан».

І я ще написав книжечку «Селещянські знайомства» про Селещину (станція на лінії Полтава-Берестин. Село назвали на честь засновників 17 століття, козаків Селецьких.  – І.М.).   І подався я вступати до Спілки письменників. Валерій давав мені рекомендацію, Анатолій Перерва, а також відомий сатирик і гуморист із Києва Олег Чорногуз.

Але з першого разу мене не прийняли. Сказали: «Ще треба нові видання». І я написав «Полювання на пригоди» (спомини про дитинство, різні цікаві випадки). Валерій подивився, сказав: «НічО!» і допоміг надрукуватися у виданні «Зоря вечорова». Там одночасно опублікували і вірші дружини Валерія, Світлани Сулими (багаторічна редакторка відділу прози журналу «Прапор»/«Березіль». – І.М.).

Нікому я не сказав, але подав книжку «Полювання на пригоди» на премію імені Чабанівського і став її лауреатом 2018 року, а восени 17-го мене прийняли до Спілки. Дяченко радів. Але правління у Києві, щоб затвердити це рішення приймальної комісії, зібралося аж навесні 2018-го. Потім мені тричі надсилали спілчанське посвідчення, і щоразу не моє.

19 березня був мій ювілей – 60 років. І я в Спілці, як кажуть, проставлявся. Було багато письменників і тих, хто біля них крутився – «фахівці на 100 грамів і огірочок».

Анатолій Перерва тоді хворів, але приїхав з Вербівки під Балаклією до мене на день народження. Казав: «А як я міг не приїхати?! Сашко – це наш». З Дяченком Перерва любив посидіти-поговорити. На жаль, тієї ж весни його не стало.

Валерій Дяченко допомагав Миколі Грицаю робити книжку. Він був вимогливим редактором, іноді категорично заявляв: «Що це в тебе «ручай дзюрчить по камінцях»?! Треба «струмок жебонить»».

Багато допомагав краєзнавцю, інженеру за фахом Михайлу Манченку, той велику історичну книжку про село Манченки та рід Манченків видав. Дяченко багатьом як редактор допомагав.

Я працював в Укртелекомі начальником відділу, начальником лабораторії. Не було часу  їхати до Харкова. Валерій приїздив до Мерефи. Я на роботі спускався до кімнати, де телекомівці обідали. Ми там розкладали рукописа, обговорювали, підправляли. Підобідували.

Тоді він підрядився у видавництво «Фоліо» редагувати, вичитувати книжки. Оті видання (10 чи 12) віддавав мені. «Тут з моїми правками. Учись!» Ну, я й учився.

Чимало в навкололітературному колі охочих до дармівщини, випити-закусити «на шармака». Але Валерій на такі посиденькі завжди приносив щось смачненьке, наприклад, шматок шинки, гарної ковбаски. Це без нього ніяк. Завжди про це клопотався.

Колись зібрав нас усіх, ми на Холодній Горі в кав’ярні  торгового центру сиділи. Приїхали Леонід Тома, Валентин Усов та інші. Десь до десятка людей.

Валера був любителем «багаття і пісень» або як кажуть «ШаПе» - «швій парень»».

Поетеса, освітянка, дружина Леоніда Томи Любов Тихоненко

 «Мабуть, остання наша з Валерієм  творчо-святкова зустріч. Він сидить напроти всіх. Далі за годинниковою стрілкою Михайло Манченко (Валера з ним писав книжку про історію села Манченки на Харківщині), Анатолій Кашпур, Леонід Тома, Олександр Підкопай (Мерефа), фотограф Валентин Усов. До речі, ми тоді слухали вірші з нової книжки Підкопая, читали і кожен своє.

Валеру я добре знала, спілкувалася, починаючи десь з 1995 року, оскільки він з Леонідом Томою товаришував, співпрацював. Приїздив до нас у Балаклію. Бував у школі.  

Мене Валера загітував, пам'ятаю, десь наприкінці 90-х до культурологічної організації «Спадщина», до «Просвіти» і Народного руху. Я через Валеру була дотична до їхньої діяльності. Часто приїздила до Харкова у вільний від уроків час, брала участь у різних літературних зустрічах, також, зокрема, в будинку  «Слово», де мешкав тоді Дяченко. Він організовував цікаві творчі вечори. У нього завжди  вистачало ідей. Завжди і всюди встигав, до всього був не байдужий, активний, прямолінійний, часто імпульсивний. І дуже життєрадісний, добрий, подільчивий, товариський. Скільки енергії! Так і доньку виховував. Спрямовував, щоб вона багато читала, сумлінно навчалася, займалася корисним, позитивним. І це йому вдалося.

Усього зразу не згадаєш, не напишеш. Та до останнього майже дня його життя ми з ним разом з Леонідом спілкувалися. Остання розмова була по телефону. Він був дуже слабий, геть погано йому було. Операція на серці. Ковід звалив зовсім. І ми з болем розуміли, що нічим не можемо допомогти.

Він для нас незабутній».

«Валері було б 75. Чудовою був людиною, майстром слова, патріотом- українцем, нашим другом. Скількох їх уже немає! Та в душі вони з нами. Пам'ятаємо, поминаємо, цінуємо його літературно-педагогічну творчість, громадську діяльність, невтомну працьовитість, життєрадісність, нашу дружбу.

Цінуймо кожен день, даний Богом!»

Журналістка Харківського пресклубу Олена Зеленіна

«Пан Валерій професійно перекладав українською мою книгу «Світове місто Харків. Книга для школярів та їх батьків», видавництво  «Фоліо».  2019 рік. Трагічно помер під час ковіду в лікарні на ХТЗ. Це дуже важко. Міг би жити...»

«Світовим містом» Харків робив і Валерій Дяченко.

Окремо варто розповідати, як Олександра Ковальова і він ініціювали та успішно  втілили задум літературно-мистецького побратимства Харкова і Нюрнберга. Згадувати обмінні поїздки  літераторів-харківців до Німеччини, а потім візити-відповіді німців до Харкова.

 Дяченко  наполегливо вчив українським фразам гостей-письменників з Нюрнберга. Найкраще їм вдалося відтворювати "Добрий день!" і  тост «Будьмо! гей!». Друг Дяченка  Романовський досить часто додає в чаркуванні «Будьмо-будьмо! перебудьмо!» Хай спогади нам допомагають перебути лихо й  далі бути.

 Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.