Фольклор без столиці

Оце і є те, що я називаю «фольклор без центру». Не хаос, не «кожен вигадав своє», а жива мозаїка. Культура, яка не застигає в одному “правильному” варіанті. Бо вона народжувалася не в кабінеті й не в одному місті — вона жила на хуторах, у селах, на ярмарках, біля колодязя, на межі поля й лісу. Тому в нас одна й та сама річ може мати різні імена, різні звички, навіть різний характер — і це нормально.

Коли дивишся на величезний корпус записів, який зібрав Павло Чубинський, розумієш масштаб: його багатотомні «Праці етнографічно-статистичної експедиції…» недарма називають енциклопедією народознавства — там Україна звучить багатьма голосами одразу, без спроб “вирівняти” їх під один тон. Це як карта, де замість однієї центральної точки — сотні дрібних вогників: кожен свій, але всі світять у спільній темряві.

Найлегше це відчути на домашніх духах. Те, що ми звикли називати одним словом “домовик”, у традиції має цілий пучок назв і відтінків: хованець, годованець, щасливець — і кожна назва підкреслює інше: схованість, “вирощеність”, удачу, господарність. Сам факт такої множинності добре показаний у фаховій праці етнологині Юлії Буйських про домовика в традиційних віруваннях українців. Тобто “один персонаж” на папері — а в реальному житті це радше родина образів, яка змінюється разом із ландшафтом і побутом.

І це працює не тільки з духами. Те саме — зі звичаями. Олекса Воропай, описуючи народний календар і побутові практики, постійно показує, як один обряд може мати різні локальні виконання й акценти — бо люди жили різними ритмами, різним хлібом, різною зимою. А сучасні етнологічні дослідження прямо говорять про цінність саме місцевих традицій як живої тканини культури, а не “уніфікованої картинки”. 

Чому це має зачепити нове покоління? Бо це — суперсучасна модель. Український фольклор дуже нагадує те, як ми сьогодні тримаємося: не наказом згори, а зв’язками між людьми. У ньому немає одного “центрального голосу”, який диктує всім. Є різні голоси, що не знищують одне одного, а доповнюють. Це культура, яка пережила століття саме тому, що була мережевою: якщо в одному місці щось обривалося, в іншому — зберігалося. Якщо одну історію забували, іншу — пам’ятали. І так ми залишалися собою.

Мені важливо говорити про це ще й тому, що в моїй прозі тема пам’яті й ідентичності теж завжди “без центру”. Вона не тримається на одному гаслі. Вона складається з деталей: з жестів, запахів, звичок, маленьких внутрішніх правил. Як у фольклорі: не одна велика відповідь, а багато маленьких опор.

Тож, якщо хочеться читати український фольклор не “для галочки”, я б радив почати з тих джерел, де чути саме цю мозаїку: з корпусів Чубинського як карти голосів, зі спостережень Воропая про побут і календар як спосіб тримати світ у ладі, і з сучасних етнологічних праць, які пояснюють, чому локальні традиції — не дрібниця, а основа живої культури. 

Бо український фольклор — це не музей, де “все вже вирішено”. Це мапа, яка дихає. І, можливо, найкраще питання наприкінці таке: а який голос був у вашому домі? Як у вас називали те, що “бережеться, але не видно”?

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:

Телеграм Фейсбук Інстаграм